Балакуча жінка знає сутність речей

 


Любов і ненависть


Колись давно, коли ще звірі вміли говорити, я закохавалась.

Він мав великі прищі, червоні кеди, косички на голові і якийсь дурманний запах футболки, яку мені просто хотілося з'їсти, так солодко вона пахла.

Я дуже старалась, щоб з цих стосунків щось вийшло. Вигадувала всілякі сюрпризи, з ніг падала, щоб допомогти йому, коли він потребував допомоги. Але щоразу після старань не отримувала нічого. Тому істерила й скандалила, потім вибачалась, потім знову старалась і знову скандалила. Ми бігали по колу перемінної погоди мого настрою, незмінної адекватної потреби у допомозі, яку виявляв він. 

І так майже шість років.

Чарівний круг розірвала дівчина Олександра, з пишним носом, пошлим почуттям гумору і ще більшими стараннями ніж у мене - вона приїздила до нього з Київа до Львова на вихідні, щоб краще старатись, писала репортажі на його сайт. Ну і так далі. Поруч з нею він змінився кардинально. Почав колекціонувати туалетний папір. Розміщував фотографії фаллосів з повітряних кульок. Вони обоє захоплювались творчістю Ірени Карпи. 

Між іншим, мій косастий друг мене не покинув. Ми з ним пили чай напередодні розриву у його маленькій квартирі неподалік вокзалу, а за вікном голосно гриміли по бруківці машини, і перший сніг намочив моє пальто, воно зробило на паркеті велику калюжу. Ми їли печиво, говорили про ацтеків. А наступного дня, якихось десять годин по тому, я увійшла у вконтактє і побачила себе в чорному списку, а на його аватарі обличчя дівчини з пишним велетенським носом. Навіть дівчини не побачила, спершу ніс. І подумала - де він взяв такого носа? це ж не його ніс! А потім придивилась і зрозуміла, що то дівчина Олександра.

Закінчилось в них щасливіше. В чорний список він її не заніс, залишив серед друзів. Вона мала депресію, він якусь блондинку у Львові, шатенку в Києві. Я стежила за цією історією два роки після розриву. Іноді брала себе в руки, місяців два не заходила на його сторінку, а потім зривалась. Іноді він мені дзонив вночі, а я вдавала, що не знаю хто це. Одного разу привітав мене з днем народження. Не в той день. Але мене це не дуже здивувало - коли ми зустрічались, я попередежала його - любий, треба буде завтра привітати мене з днем народження, бо якщо забудеш - я ображусь. Навіщо було йому самостійно запам'ятовувати таку непотрібну дату?

Одного дня я довідалась, що дівчина з пишним носом була нашою третьою половинкою за рік до того, як ми розстались. І тоді розлюбила. Втратила інтерес до його історій. Бо пережити, що мене покинули, навіть в такий дивний спосіб, я могла. Але що мене зраджували і брехали більше року  - це відразу змінило все. Якось спогади про любов перетворилися на спогади про абсурдність моєї любові, спогади про мрії перетворилися на спогади про власну дурість - як я могла мріяти про таку дурню, якщо він мене зраджував?!! У мене почалася затяжна ненависть.

Жертви моєї ненависті опинилася на кладовищі соцмереж. Двоє. Один хлопець спробував мені збрехати, що я в нього єдина. Віднайшла ще шість єдиних і познайомила їх між собою. Відтоді в соцмережах не з'являвся, принаймні під своїм ім'ям. Інша жертва - жертва власних ілюзій. Хлопець, який думав, що можна мене бачити раз в рік і при цьому з якогось дива я вийду за нього заміж. Між іншим він таки знайшов свою половинку - дівчина, яка бачила його лише два рази, запропонувала з нею жити. Головним його життєвим кредо було - не перенапрягатися.  

Не знаю, що потім сталося. Може я вирішила більше ніколи не бути обдуреною. Може ліміт моєї любові вичерпався. Може з віком гострі емоції минають. Може відмерли якісь нервові закінчення. Але стихло все. Тиша така глибока, сон такий міцний. 

Всі такі милі, симпатичні, хороші. Я така мила, симпатична, хороша. Ми спілкуємось про натхнення, добро, погоду, байти і татуювання, про поліграфічний дизайн і ще якусь фігню, але тиша не замовкає.

Від неї закладає вуха. Від неї крутиться голова. Жодні слова не зданті її зруйнувати. 

Мій колишній мав такий статус - світ змінюється після кожного слова.

Але мій світ не змінюється після жодного слова. 

А хлопці такі багаті на слова. Схоже, вони нічого іншого не роблять, лише наповнюють світ словами, густо, вщерть, які нічого і нікого не змінюють.

Моя двоюрідна сестра розлучилася у 28, і більше не одружувалась. Я все дивувалась - чому молода гарна жінка залишається сама? Невже так важко когось знайти?

Моя тітка розлучилась у 33 і більше не одружувалась. 

Моя однокурсниця розлучилась у 27 і більше не одружувалась.

Може з віком здатність когось любити відмирає? Або потрібна певна доля наївної дурості, щоб довіряти тим, хто бреше, а брешуть всі?

Може тепер прийшов період тиші? Коли ні любові, ні ненависті більше не лишається. Коли найкраще, чого чекаєш від побачення - щоб не приставав і мав чим за себе розплатитись. А найкращий вечір з котом і книжкою.

Одного разу було щось схоже на закоханість. Кілька місяців. Здавалося - який чудовий час хвилювань, коли подих захоплює і хочеться кудись летіти. А потім ми не спілкувались і він видалив мене з друзів у фейсбуку. Мав іншу жінку. Кілька днів попереживала. Не було ілюзії любові. Був мабуть спогад про схожу історію з колишнім. Може була думка про те, що варто до когось щось відчути, і тобі підкладуть свиню. Може була думка, що емоції зайві у хороших стосунках між людьми.

І далі все тихо.

Може це старість 33? Гормони затихають, тіло починає старіти, все стає байжуішим і байдужішим. Щастя і страждання гаснуть, так і не розгорівшисть. 

Останнім часом думаю про всиновлення дитини. Може через рік усиновлю. Може дитина дасть мені ту свіжість бачення світу, якої мені зараз так бракує? Дасть мені нову енергію жити? Може крізь дитяче сприйняття я побачу цей світ захоплююче новим та прекрасним? 

Думаю, покинуті жінки, що лишилися одні з дітьми, не такі нещасні, як намагаються це подати. Значно гірше залишитися однією без дітей. Замкненою у власній тиші, як у клітці.

А ще гірше, що це навіть не депресія - цілком щасливий стан. Хороший сон. Плани на майбутнє. Нормальний апетит. Задоволення від запаху трави після дощу, шерсті улюбленого кота, від черешень і сонця, від води і озера. 

Щасливий стан тиші, яка не минає.


Открыть | Комментариев 7

Музика


Одного разу мою подругу на роботу підвіз хлопець. Вона мешкає в Ходорові, а на роботу добирається до Львова, що загалом досить дорого і довго. І ось на трасі її та ще одну дівчину якийсь водій підібрав у своє авто. Безплатно, хотів допомогти.

Усю дорогу він слухав дурну росіськомовну попсу. Загалом все логічно - водій їде й своїй власній машині і має право слухати що хоче. Тільки це виявилося для моєї подруги занадто і через півгодини пісеньок на тему - ти бросила меня, я бросил тебя, одинокие ночи - подруга на повну потужнійсть свого телефону увімкнула таку саму попсу, може трохи року, але англійською мовою -  baby, dont leave me alone at night.

Водій виявився ввічливим, зауваження не зробив, і навіть свою попсу вимкнув, до роботи підвіз, грошей не взяв і поїхав геть. Це викликало у подруги настільки сильне обурення, що вона не стрималась і подзвонила мені розповісти, які тупі хлопці тепер живуть на цьому світі і слухають дурну російськомовну попсу.

- Як можна слухати таку музику? - обурювалась моя подруга.

- Але ж він тебе підвіз? - виправдовую я чоловіка.

- Ну то й що. Дурний дядько. Як може дорослий чоловік буи таким дурним?

- Ти маєш йому дякувати, - кажу.

- Але за що? - обурюється подруга.

..................

Ще одна музична історія.

Їхала я із Карпат в електричці. Неподалік сидів хлопець - гарний, спортивний, у дорогому одязі із дорогим телефоном і слухав музику на повен голос. Люди, які сиділи поруч, тихо між собою обурювалися про сучасне нагле покоління молоді, яка слухає всяку фігню і змушує у весь вагон слухати теж. Однак до хлопця так ніхто і не підійшов зробити зауваження. Ті, хто хотів подрімати - запихали у вуха вату, шарфи або просто прикривали вуха долонею і дрімали.

І ось на одній із зупинок у вагон увійшов бомж. Не те, щоб аж дуже брудний або обпісяний - звичайний собі бомж. І запах від нього звичайний - трохи брудними ногами смерділо. Він нічого ні в кого не просив, сів у куточку, витягнув зі своїх брудних мішків шматок булки і став жувати. Це був старий чоловік, який ледве ходив.

І тут вагон прорвало. Молодий спортивний дядько кинувся до нього із криками:

- Вам нема чого робити у вагоні із пристойними людьми, перш ніж сідати у поїзд помийтеся.

Інша, між іншим доволі смердяча жіночка, дуже товста і пітна, звернулася до нього більш ввічливо:

- Прошу пана, тут діти їдуть, ви що не бачите? Знайдіть собі вагон без дітей.

І ніжно подивилася на свого товстого великого чотирнадцятирічного мабуть сина.

- А я де маю їхати? - запитав бомж. - На даху?

- Ви бачите, що тут діти. Дітям не приємно нюхати ваш запах.

Ще один мужчина просто взяв сумки бомжа - із ганчір'ям, кульками, і виніс їх у тамбор. Слідом, ледь пересуваючись і тримаючись за ручки сидінь, вийшов бомж. 

- І ти вимкни дискотеку, - сказав той самий чоловік до спортивного хлопця з телефоном, осмілівши від перемоги над бомжем.

- Якісь проблеми? - запитав хлопцесь і загрозливо встав.

- Я лише хотів попросити музику зробити тихіше, - вибачливо сказав чоловік.

- Не подобається - ідіть в інший вагон.

Чоловік сів на місце і замовк.


Открыть | Комментариев 20

Про заспокоєння


Просто треба було заспокоїтись. Така собі спеціальна дієта у часи соціальної кризи - ніякого телебачення, інтернету, жодної чашки кави за останні дев'ять місяців і діти...

Не мої діти - моєї подруги. Іноді допомагаю їй доглядати дітей. 

Війна зробила мене вегетеріанкою. Зараз усі мене ненавидять - як так не їсти м'яса. І в кожній розмові обов'язково із сарказмом про це нагадають. 

- Ти й так худюща, що з тебе виросте, якщо м'яса не їстимеш!

А я просто більше не можу. Така асоціація: обсмалена мертва свиня на подвір'ї моєї бабусі - обсмалені мертві тіла солдатів на війні... 

Колись, коли мені було шіснадцять, я рік не їла м'яса. Все тому, що мій дядтько помер просто на Великдень, коли всі роз'їхалися по селах їсти крашанки. А як його знайшли - це вже було синє тіло, яке де-не-де текло жовтою смердячою рідиною. Тіло лежало в залі, у чорному костюмі, а на кухні, що відділялася малесеньким коридорчиком від залу, господині різали ковбаси і розпаковували курячі стегенця. І в мене виникла асоціація - вбили свиню і готуємо свіжину. Відтоді вигляд м'яса і запах копченої ковбаси викликав лише нудоту.

Потім пройшло. Мені було шіснадцять. В шіснадцять все простіше.

Тепер не проходило. Останню свою курку я з'їла заради мами - мама привезла з села, мама спекла, мама зробила це заради мене і я подумала - це буде вкрай не ввічливо не їсти курку.

Цього літа більшість часу живу в горах - також без телевізора. Там великий будинок, який постійно замикають, і великі тераси, де я до півночі п'ю ромашковий чай і дивлюся на гори. Змучилась від новин. 

Моя подруга каже - це егоїзм. Вона істерить та істерично стежить за курсом долара.

- Дивився як гарно гори димлять. - Кажу їй.

- Ти така чудна. - Трагічно зітхає подруга. - Наче не від цього світу.

Вона від цього світу, переглядає каталоги автомобілів, готується купувати машину і нарікає на злидні так кризу.

- Ти бачиш, яке все дороге зараз? - каже.

А я живу на власному острові спокою. 

Вчора я дивилася як змія їсть комарів. Вона виповзла на місток над річкою, стала вертикальною пружинкою і щоразу витягувалася вгору коли бачила комара. Така маленька мила змія, наще щойно з яйця вилупилася і відразу пішла обідати. 

Позавчора я викинула в руці бджолу за вікно і вона мене не вкусила. Бджола літала по кімнаті, я підставила їй руку, вона сіла на палець і спокійно сиділа, аж за вікном полетіла геть.

Це заспокоєння.  Заспокоєння - це щастя з нічого, нізвідки, без причини.

Все в світі на своїх місцях, а якщо нема - значить буде на своїх місцях, і ніщо нікуди не подінеться, і ніщо нікуди не зникне. 

У мене з'явився друг. Він живе в Африці, араб, мусульманин, надзвичайно віруючий мусульманин. У п'ятницю закінчився рамадан і ось вже два дні він ділиться зі мною щастям. Усі мусульмани постять рамадан, і коли він закінчується вони відчувають щастя, ходять один до одного в гості, п'ють каву, їдять солодощі і вітають один одного. Кінець посту - це щастя з нічого. 

Моя бабуся завжди постила, тепер постить мама. Вони також щасливі коли закінчується піст. Це щастя з нічого.

Мабуть сенс різних духовних практик якраз у цьому і полягає - щастя з нічого. Коли ти довго собі відмовляєш у чомусь, а потім дозволяєш трішечки насолоди - виникає це щастя з нічого.

Я довго не пила кави і ось сьогодні пила - читаю книжку Володимира Лиса "Країна гіркої ніжності" і п'ю каву. Це моє власне щастя з нічого.

Моє власне заспокоєння.

Мій африканський друг багато мені розповідає. Про Бога, про Коран, про секс. Мусульмани обожнюють секс, для них він найкраще що може трапитися з чоловіком, і при цьому чоловіки одружуються.... цнотливими. У своїй переважній більшості. Чоловіки залишаються цнотливими до 30-35 років, адже згідно з їхніми уявленнями, чоловік має повністю забезпечувати жінку і її дітей, а щоб стати забезпеченим потрібен час.

Однак коли вони нарешті одружуються - вони щасливі.

Мій друг не боїться щлюбу - він спокійний. Він знає - він виконує усі правила, отже Аллах йому пошле хорошу дружину.

Цей спокій заразний - я також заспокоїлася щодо майбутнього. І навіть зрозуміла чому у нас ніщо не робить людей щасливими - вони пересичені. 

Ні в чому собі ніколи не відмовляючи, люди втрачають здатність отримувати щастя з нічого.

І заспокоєння.


Открыть | Комментариев 14

Хеппіендове


Бабулька зі Слов'янська задоволена. Вперше за всю революцію та війну вона подзвонила до нас - бандерівських львівських прихвостнів. Більше ніхто не стріляє. Дали пенсію, ввезли обезболююче і їй безплатно дали капусту, яку вона собі вже потушила і їсть. Усю війну вона харчувалася бройлерами, які їй дали в борг місцеві власниці підсобного господарства, і хлібом, який ввозив дідок із сусіднього міста на своїх жигулях.

Звісно, вона впевнена, що у війні винні американці і правий сектор, сказала мамі, що нас всіх переріжуть. Пояснила, що таке пророцтво, тож інакше - ніяк не получиться.

Але загалом вона сита, з пенсією, з ліками, з цілим будинком, у який не потрапила жодна фосфорна бомба, хоча їм щодня погрожували, що тими бомбами їх будуть бомбити американці, тому вона ховалася всю війну у підвалі. Звісно вона й далі розповідає про правий сектор, про майдан, який переріже всіх нас, але вже без фанатизму. Загалом з цієї бесіди я довідалася щось таке:

Ящо Україна стане незалежною, то розвалиться Третій Рим (тобто Росія), а коли він розвалиться - настане кінець світу, бо американці - це бєсолюди, і серед них є антихрист, якому зараз 23 роки, і він бореться за "міровоє господство", а майдан - це предвісник антихриста, так сказано у якомусь пророцтві. Вони бялися Ющенка, бо коли він стане президентом, то Америка розбомбить Донецьк, як Ірак, а тепер їх хотів розбомбити Порошенко, який продався Америці. Вони вважають, що Сталін був від Бога, бо внаслідок його правління з'явилося дуже багато мучеників. А закони СРСР нічим особливо не відрізнялися від Закону Божого, тільки тим, що Бога не визнавали. Вони воюють зараз з: антихристом, кінцем світу, геями і лесбіянками та американцями. Вони вважають, що Україну вигадала Америка, щоб розвалити СРСР, а вони не українці, а "простой совєцкій чєлавєк". Там більшість населення алкозалежні, інтелігенцію вони вважають бісівським поріддям, а свою алкозалежність наслідком диверсійної діяльності американців, тому вони не винні в тому, що п'ють. Вони вірять, що треба жити і боятися, бо щоб людина не розпускалась, її потрібно лякати, значить треба щоб була сильна рука. Вони щиро ненавидять усіх україномовних, бо це мова людей, які призведуть до кінця світу, бо вони продалися антихристу. Усі ці роки їх вбивали, катували, мучили і споювали жиди і американці, і вони в це щиро вірять і можуть вам навести безліч фактів. Вони вірять, що людина дрібна і нічого не вирішує, і за будь-яким успіхом стоять жиди і американці, які прагнуть весвітнього господства, тому успіх і особисті досягнення вони вважають ознакою запроданості, не хочуть цього мати, тому п'ють, бо їх споюють американці. Вони пишаються тим, що не мають освіти ("ми простой трудящій совєцкій народ"), що п'ють ("ми душевниє"), що бідні ("ми чєсниє") і головне, чим вони пишаються - тим, що не можуть вивчити української ("ми нє продайомся за долари").

Мама трохи пробувала сперечатися з бабкою, але все намарно. 

Тон у бабульки задоволений, доброзичливий. Вона навіть сказала, що насправді не боялася в концтабір для росіськомовних потрапити, коли не їхала до нас. Боялася, що місцеві наркомани займатимуться мародерством і розграбують її будинок, а коли в ньому хтось живе - то не наважаться. Їй з Італії внучка - виявляється, одна з її внучок працює в Італії - надіслала гроші на пластикові вікна і щойно знову почнуть працювати банки, вона їх забере і вставить собі нові вікна. Бо поки що банки не працюють, а поштарка особисто розносить пенсії. 

Ось так щасливо закінчилася війна для нашої родички зі Слов'янська.


Открыть | Комментариев 33

Біженці


Мої родичі зі Слов'янська - біженці у Криму. Залишилася тільки бабуся старенька в будинку, їй занесли ліжко в підвал, і вона цілими днями там лежить - чекає смерті.

З початку війни ми їх запрошували до себе. Спершу казали, що не можуть виїхати, потім виїхали і казали, що поїдуть недалеко, тільки у Святогірську Лавру, а потім опинилися в Криму, біженцями.

Бабуся до нас часто приїздила - рідна сестра моєї бабусі. Розповідала про тяжку бідність у Слов'янську. На ногах мала завжди розтоптані туфлі, навіть взимку - взимку вона їх одягала на в'язаний носок. Ми їй завжди давали гроші. Родичів у нас багато, то вона так і ходила по хатах. І їй давали гроші - на хімію для доньки, хворої на рак, на операцію для внучки, яка осліпла після весілля - молодятам подарували весільний подарунок із бомбою, вибухнув, коли вона відкривала коробку. Її син покінчив життя самогубством - теж давали гроші, вже не пам'ятаю на що.

Одна родичка із села дала тільки 20 гривень. Бабця сміялася з такої "подачки", бо шо то є - двадцять гривень? Треба давати більше.

У мене в ті часи були свої пореби. Я хотіла сумочку якусь зелену, якась така сумка мені дуже подобалася. Мама обіцяла купити - то був перший чи другий курс універу. Але залишилася я, звісно, без неї - у них горе, проблеми серйозніші, треба дати туди.

У них там все були завжди проблеми серйозніші - серйозніші за нові джинси, за каналізацію в селі, яку ми десять років планували робити, за море для сім'ї. У них все було на грані - алкоголізм то внучок, то зятя, то доньки, то депресія, то зрив, то рак... 

- Якби компанії інші! - казала бабця тоскно, дивлячись, як ми з друзями весело проводимо час без горілки. - У них всі такі компанії. 

У них все з горілкою. Це - ознака заможності, бо якщо може людина купити горілку, значить має за що.  Внучки не вчилися - хай вчаться негарні, гарні заміж виходять. Десь така була в них філософія. І моя мама з вищою освітою, і я зі своїм універом - викликали легку насмішку. Раз заміж ніхто не бере, значить мусять вчитися - щось таке.

Одного разу до нас приїхала її донька, відразу після розлучення. Вона тоді казала моїй мамі:

- Как я вам завідую. У вас єсть і сємья, і Бог, і развлєчєнія, а в нас только за столом посідєть і о жизні поплакать. 

Потім мама їздила до них, возила їм якісь продукти, те, що росло в нас в селі на грядках.

- Мнє дєньгі нужни, деньгі, у мєня хімія за мєсяц, - казала їй жіночка.

До хімії вона так і не дожила. Їхня бабця хотіла повернути ті гроші, які ми давали на лікування, але потім внучка святкувала новосілля на новій квартирі, потім ще якісь справи були - не повернула.

Сьогодні вони до нас не їдуть, бо у нас американці і правий сектор.

- Ви, бандеровци, нас убіваєтє, а ми к вам паєдєм? - кажуть, - У вас канцлагєря для рускоговорящіх строят - ми к вам паєдєм?

Бабця зі свого підвалу далі дзвонить. Виїхати відмовляється, а дзвонити дзвонить. Правда не до нас, а в Київ. Каже - такі злидні, бідність, дівчатка в Криму, в таборі для біженців, їдять що принесуть, навіть їжі нема нормальної. Бідолашненькі - бідність і не відомо чи буде куди вернутися, квартири розбомблять американці з правим сектором і стануть дівчатка бездомними. З Києва дзвонять нам - це ви так народ налякали, що бояться до вас їхати, це ви бандерівці, тому родичі краще будуть бомжувати у таборі для біженців, аніж поїдуть до вас.

Є тільки одне але. Мої родичі в Слов'янськ потрапили із Сибіру, куди їх у 48 році заслали, бо вони... бандерівці. 


Открыть | Комментариев 32

Американці


Розповідає жінка з Генічеська, у якої я винаймала колись будиночок біля Азовського моря - наші і російські військові разом п'ють чай. Вони, місцеві активістки, підходили питатись у росіських солдатів, чи будуть їх бомбити. Російські солдати знизували плечима і казали - надіємось, що все якось обійдеться. І наші солдати теж надіються, що все якось обійдеться.

Жіночка розлючена - чого та солдатня приперлась у її Генічеськ? Море вже гарне, ще який місяць - можна сезон розпочинати. Вони збудували кімнату над гаражем, та й будиночок у них величенький, і до церкви регулярно гроші носить - якусь там частину від прибутку. І все так добре складалося, а тепер їй зіпсували сезон. Російські солдати засоромлено мовчать. Хтось пробував було сказати, що у Львівському метро замучили бандерівці сотні тисяч людей тільки тут-таки заперечив солдат український - нема у Львові метро. От нема і все. То вас американці закодували - спробував заперечити російський солдат. Але метро у Львові все таки нема - додала жіночка, яка до Львова їздила колись до родини. І американці тут ні до чого.

Все якось обійдеться, - заспокоює російський солдат жіночку. В нього тітка під Києвом. Сам з Воркути.

Жіночка майже схлипує, бо якщо не буде сезону - у неї тільки пенсія. А за пенсію квартиру в Генічеську і будинок біля моря не оплатиш. Донька працює екскурсоводом, а як не буде сезону, то що тоді?

Бо американці все ж винні - міркує жіночка. Все через ту революцію американську. Тільки вбивати будуть не американців, а українських солдатів, тому Путін теж винен. І взагалі - так добре жили, вже й розбудувалися, і кукурудзу ранню посіяли. І соняшникового насіння ще три мішки з минулого року лишилося - продавати і продавати... 

Не хвилюйтеся, якщо прийдуть путінські війська - ваш будиночок біля моря заберуть. Це втішає її український солдат. І головне - смішно усім солдатам, російським теж. А жіночці не смішно. Куди то тікати, міркує? Що там у нас, у Львові, дуже російськомовних б'ють? Бо вона трохи вміє українською, але чи зможе так щодня говорити?

Цього літа я туди не поїду, хоча й люблю Азовське море більше за всі інші моря - в ньому вода як тепле зелене прозоре молоко... Залазиш у воду і бовтаєшся зранку до ночі, і не холодно, і шкіра не пересихає, як у Чорному, і волосся не пересихає. Дуже приємна і що головне - чиста вода. Азовське море називають болотом, бо воно зелене через дуже високий вміст йоду. І тут просто навала комарів, які скупчуються серед дніпровських лиманів, а потім сунуть зграями харчуватися солодкою гарячою кров'ю вгодованих відпочивальників.

Біля Генічеська села - як на малюнках до віршів Шевченка. Мальви велетенські, білені стіни, сині віконниці, україномовні бабусі у ситцевих платтях, суржикомовні дівчатка із відрами абрикос та обдертим лаком на нігтях - на узбіччі дороги... Багато троянд, багато радянських назв та радянських пам'ятників. І заповідник. І ще -  степ...

І сонце сходить за морем...

Бо в усьому винні американці - резюмує жіночка. Вони хочуть керувати світом. Звісно, вона ні разу в житті американця не бачила, але то пусте, бо хто ще може бути винен у цій війні? Звісно, її внучка ходить на майдан і також американців не бачила, але що з того? Вони невидимо проникають у людську свідомість і пожирають мозок. Америці це вигідно. Чим? Вона не знає, але в них все саме так і задумано, бо якби вони цього жаху не задумали, то так і не було б. У Грузії вони війну почали. Їх там, звісно, не було, але вони невидимо проникли у мозок грузинів і тому грузини стали оборонятись, коли російські ввійська увійшли на їхню територію. 

Звісно, вона хотіла б, щоб російські війська пішли додому. Але вони не винні в тому, що тут стоять. У  всьому винні американці. Американці зруйнували її щасливий теплий світ. Але якщо ніхто американців не бачив ні на Майдані, ні в Генічеську, а російські військові були на Майдані і тепер стоять біля Генічеська, то може винні в цьому не американці? Ні, вирішує жіночка, таки американці. Більше нема нікого, хто міг би бути винен у тому, що відбувається. Вони просто мене закодували, тому я думаю, що винні не вони.

Але метро таки у Львові нема, кажу. Метро нема - погоджується жіночка. І я відчуваю у її голосі певний сумнів. 


Открыть | Комментариев 19

Хочу...


1. Хочу наступного року принца на білому коні і великого кахання навіки, без всяких маніпуляцій, страждань, плачів і бажання самоствердитися, щоб просто собі розслабитися, виглянути у вікно, сказати - а ось і принц... І все. І щоб мені не доводилося маніпулювати, вдавати, що от я така популярна і всі мене хочуть, розпалювати штучно інтерес, не передзвонювати і не відписувати, щоб більше цінував... Такого, який буде цінувати і без всяких маніпуляцій. І буде розуміти. 

2. Хочу снігової зими і на лижі. 

3. Хочу поїхати на Сахалін, в Китай і в Індію.

4. Хочу дитину.

5. Хочу навчитися водити автомобіль.

6. Хочу валентинку.

7. Хочу мати свій власний щасливий дім, в якому буду жити лише я і моя сім'я, і ніякого студенського, коліжанського та благодійного гуртожитку... Мабуть це погане бажання, бо треба допомагати людям, тому якщо вони просяться до мене жити, треба їх впускати. І я впущу, але не надовго. Максимум на тиждень... Вже рік, як у мене вдома студентський гуртожиток і мені катастрофічно бракує особистого простору... Мені катасторофічно бракує часу, мені здається - я працюю у сфері цілодобового обслуговування безплатно...

А ще краще - жити в якомусь заміському будинку, в лісі чи біля озера і тоді в моїй квартирі хай роблять що хочуть. Я би її залишила усім бажаючим безплатно там пожити і пішла би. 

8. Хочу написати бестселлер.

9. Хочу зняти свій перший фільм.

10. Хочу справжніх вірних друзів. Не багато. До тих, що є, можна двох-трьох. Тільки, щоб то були справжні друзі, а не ті, які зі мною, доки їм це вигідно. Таких, з якими було б цікаво, з якими не треба "фільтрувати базар", бо все сказане потім буде використане проти мене, з якими справді були б спільні інтереси, а не так: вони адаптовуються і вдають, як їм цікаво, хоч насправді не цікаво, просто треба з кимось дружити... І не таких, з якими можна лише розважатися, або лише плакати. 


Открыть | Комментариев 33

Чиста сторінка


У нашій сім'ї ніколи не святкували нового року. Бабуся святкувала Різдво і казала, що новий рік "совєтський". Тому першого січня у нас зазвичай прали штори, мили вікна, робили ремонт або просто забували... Пам'ятаю, як однієї ночі я увірвалася в кімнату батьків із криками - щось стріляє і спати мені не дає!

Потім були "погані" компанії. Це я тепер знаю, що погані, а на той час мені здавалося, що погана я. Наприклад, весела компанійка з моєї "подруги" і двох хлопців, один з яких їй подобався, а з іншим вона зустрічалася. Що вона їм нарозповідала - одному Богу відомо, тільки мене всю ніч виховували - бо я не серйозна, бо я на калюжах ковзаюся, бо в моєму віці треба бути грубшою, а не "кізочкою", бо в той час, коли подруга приготувала курку, я принесла хлопушки, ракети і бенгальські вогні, заморожені вишні та полуниці... Несерйозно. Наступного дня я довго плакала, оплакувала свою "несерйозну" молодість, яка, на думку "компанії", у мої 25 вже завершилася, і блювала куркою, а бенгальські вогні ми тоді так і не розпакували - подруга сказала, що буде смердіти горілим.

Найгірший новий рік був із "коханим"... Я пішла від друзів, щоб о дванадцятій випити шампанського саме з ним. Ах, що то була за любов! Я би покинула задля нього будь-яку компанію не роздумуючи! І покидала, не роздумуючи, два роки поспіль... І кожного разу - безрезультатно. Прийшла я тоді додому, купила якусь їжу, щось приготувала... Крем полуничний для тіла, білизна леопардова, свічки ароматизовані - я їх тоді так і не відкрила. І згоріли вони через два роки на цвинтарі - ми на проводи позапихали ті свічки у склянні могильні ліхтарі... Символічно вийшло, бо того ж року я тієї безрезультатності любовної не витримала і поставила крапку. А тоді, така вся ароматна, сиділа і чекала... була дванадцята, потім перша, друга, третя... Півчетвертої ясне сонечко з'явилося й обблювало мені постіль... Просто не тямилася від щастя!

А тепер - добре. Тепер нема тих, що в лапках. Тих, що без лапок - теж. Буде по-справжньому новий рік. Чиста сторінка. Це ж треба було дожити до тридцяти, щоб усвідомити таку просту річ - друзів вибирають, хлопців - вибирають, компанії - вибирають. І новий рік можна святкувати, незважаючи на те, що він "совєтський", бо святкувати чи ні - також вибирають...


Открыть | Комментариев 16

Завищені вимоги


Зустріла давню знайому. Колись це була сповнена планів і мрій дівчина-спортсменка, а потім вона просто від безвиході влаштувалася в рекламний відділ газети. Почала жити із хлопцем, який "стидався" працювати. Вони оселилися разом з двох причин - бо переспали якось на п'яну голову, їх застукали, виселили з гуртожитку і щоб було вдвох легше платити за квартиру. Мама хлопця працювала в Італії й слала йому гроші. 

П'ємо з нею каву в Макдоналдсі. Вона сидить навпроти у кофтинці з велетенською жабою, у шарфі з бегемотиками, розповідає, що це нормально - утримувати хлопця, бо його мама з Італії давно повернулася і тепер вирощує петрушку. Каже, що вона не готова поки що до дітей, бо вони вдвох хочуть пожити для себе. Головне, що той хлопець має потенціал - він пише книжку про секс. Каже, що зробила вже два аборти, бо він не готовий до шлюбу. Людина має бути готовою і вона це розуміє, ніхто його не розуміє крім неї, вони - споріднені душі. Каже, що продавати рекламу - це добре, дуже навіть... Вона говорить писклявим дитячим голосом - раніше не мала такого голосу, що сталося питаю... Каже, що почувається дуже юно, зовсім не відчуває, що їй тридцять. Він теж. Він в неї такий класний - носить рукавиці із в'язаними сніговиками... То нічого, що йому тридцять два, має значення, як людина почувається в душі... Вона його пробує відівчити від ком'ютерних ігор - він в цій справі чемпіон...

Каже, що я - жертва дурних стереотипів, якщо вважаю, що чоловік має бути жінці опорою, це застаріла тема. Я такого ніколи не знайду, у мене "завищені вимоги". Каже, що чоловік у дівчині шукає насамперед маму... А народжувати дітей - це дрібниці, можна і без дітей. Головне що? Головне, щоб чоловік отримував секс і їжу, при чому регулярно, тоді він нікуди не подінеться. Те, що він до шлюбу не готовий, чи до дітей - це також дурний стереотип. Чоловік не має бути до цього готовим. Він з нею живе, він її любить - це все, чого має прагнути жінка. Зраджувати вона йому дозволяє - подумаєш, перепихнеться з якоюсь, втамує свої фізіологічні потреби і вернеться до неї. А я, якщо не зміню свого ставлення і не знижу своїх вимог, то дочекаюся принца у вісімдесят...

На її блідому сіруватому обличчі - сітка зморшок...

- О, це дрібниці, - каже вона, - просто я дуже багато п'ю кави, бо треба працювати, а хочеться спати, і дуже мало важу, поправлюся - розгладяться...

Потім додає, що вона не я, це я в холодильнику всі ці роки сиділа, бо в мене серце холодне... Потім просить позичити грошей. Одягає шапку із ведмежими вушками і йдемо.

- Ти не думай, - каже, - мені подобається моє життя. Наступних свят він, можливо, мене з мамою познайомить. 

Вони разом живуть дев'ять років, а він її з мамою не познайомив - думаю, а потім думаю - це дурний стереотип дівчат, у яких "завищені вимоги".

- Знаєш, це все оспіване в романах кохання - це дурниці, вигадки. А справжні чоловіки - хіба що в мусульманських країнах. В нас люди живуть, як їм виходить. Зі своїми страхами, комплексами... Ти або погоджуєшся на це, або залишаєшся поза грою.

На дворі сніг. Вона, коричневе ведмежа, кружляє під сніжинками і усміхається - одного з кутніх зубів у її усмішці бракує.

- Що вдієш, стоматологи тепер дорогі, а в мене вдома доросла дитина живе, - пояснює. І у відповідь на мою співчутливу усмішку виправдовується, - він просто тимчасово не працює. Йому стидно працювати на якійсь звичайній роботі, бо він дуже розумний. І я приймаю його таким, яким він є. Це в тебе "завищені вимоги"...

І от йду собі таким холодним містом, кутаюся у свій смугастий шарф і думаю, що цієї зими своїх "завищених вимог" знижувати не буду. Бо принц у вісімдесят - це добре. А з моїм холодним серцем я й до вісімдесяти ягідкою буду. Така собі бабулька в лосінах і леопардовому светрику... Ух, зустріну принца і заживу... До вісімдесяти сучасні принци будуть готовими - до дітей, до шлюбу, до стосунків, працюватимуть, позбудуться згубної звички грати в комп'ютерні ігри, мами їхні повмирають до того часу, тому не буде образливо, що не знайомить... Зраджувати не будуть, бо вже не зможуть. Дитину нам народить сурогатна мати. Нормально. Я отримаю вірного, надійного, працюючого і відповідального чоловіка, який ніколи мені не скаже, що він до чогось "не готовий". Чим не принц?


Открыть | Комментариев 31

Самотність, книжки і коти


Знайшла щоденник із четвертого курсу "Перевернуті уявлення". Я завжди давала своїм щоденникам назви. Щоденник п'ятого курсу називався "Під пальцями", мабуть тому, що в той час усе на світі мені здавалося дуже чуттєвим. Щоденник третього курсу називався "Влада і опозиція". Влада - це моя найкраща подруга того часу, а опозиція - це я.

А "Перевернуті уявлення"... Того року я дуже розчарувалась у житті - освіта здавалася повністю корумпованою, любов фальшивою, я думала, що займатися чимось до душі не прибутково, треба постійно себе силувати, ламати і закривати очі на лицемірство... Коротше, це був мій кризовий рік.

"Бруківкою повзають червоні листки - на висохлих лапках, з мокрими личками, з теплими животиками, пахучі димом. Влада поцілувала Лубковича. Ніна робить закрутки на зиму. Галя Синичич п'є шампанське. З кимось. А всі самотні люди намагаються приховати, що вони самотні. Так сказала Келлі з Беверлі хілзу вчора, бо вона дурна американка і їй не під силу зрозуміти, що самотність то найбільше щастя, яке може спіткати людину - і то не кожну. Осінні книжки, виставки картин у галереях старого міста, теплі домашні пантофлі, м'ятний чай з медом перед сном, біля темного вікна, простоювання поночі з котом на руках - біля темного вікна, перед дощем".

"Перевернуті уявлення сліпої дівчинки. Я думала, що потрібна більше за всіх, що мене мусять прощати - завжди і в усьому. Я думала, що це моє право гніватися і мстити, і що я просто роблю послугу, коли мовчу. Я думала - мої вчинки галантні, а не брутальні. Я думала на мені комусь зійшовся клином світ.

Я осліпла, втомилась, розледачіла - втомлене ледащо. Я намагалась видаватись фатальною, хотіла залишати у чужих життях незабутні враження, боялася зізнатись собі самій, що насправді після мебе не лишається нічого, нічого, нічого..."

На цьому слові я мабуть розридалася в подушку. Пам'ятаю, того року фанатично слухала Шопена.


Открыть | Комментариев 2

Потреби


- У мене потреби, - пояснює мені пристрасний мачо на побаченні. Він з тих, хто годує дівчину в ресторані на забій, - я гарно до дівчат ставлюся, пропоную їм підтримку, вони мені нотомість - секс. Їм зі мною приємно, мені з ними приємно. А жінки своєї мрії я ще не зустрів, може вона навіть не народилася.

Соваюся нервово по кріслі - ну от скільки вже собі присягаюся - ніколи не ходити на побачення з хлопцями, які познайомилися зі мною в короткій спідниці, бо вони зі спідницею знайомляться, а не зі мною. А потім... Хіба даремно я влітку на стадіоні бігала? І платтячко таке гарне червоне є...

- Повір мені, сонечко, ти залишишся задоволена. Ще ніхто не скаржився, - самовдоволено резюмує пристрасний мачо, - крім того в тебе також є потреби. То чом би нам їх не задовільняти разом?

Поглядає у вікно - за вікном стоїть його машина. Він при нагоді щоразу про неї мені нагадує. Я навіть усвідомлюю, що це справедливо. Ноги - аргумент на мою користь, машина - аргумент на його користь. Рівноцінний обмін, можна сказати...

- У мене є потреби. Потреба бути захищеною, потреба мати дітей, потреба знати, що поруч надійний чоловік... Не бачу підстав задовільняти твої потреби, доки мої не задоволені... - випалюю на одному диханні.

Зазвичай, мені ніколи не вистачало сміливості щось подібне сказати. Я слухала схожі речі тисячі разів - від високих і низьких, багатих і бідних, спортивних і ожирілих, і ніколи не мала сміливості їм відповісти. Зазвичай я казала:

- Ти дуже гарний хлопець, мені дуже приємно, що звернув на мене увагу, але я зараз не готова до стосунків, - ось такий монолог із репертуару дівчини, якій завжди казали: "А чому ти не блондинка? Тобі би пасувало"...

Ну, все ж таки мені тридцять, все правильно, доросле ставлення до життя.

- Ти думаєш, тобі вдасця знайти такого чоловіка? Ти хіба не розумієш, що скоро станеш старою, смердітимеш і тебе ніхто не захоче? Що ж, продовжуй і далі жити у своєму світі, тільки май на увазі - я чекати не буду... Справжній чоловік самотнім не буває.

Як, і не скаже, що за моєю усмішкою на край світу піде? Все правильно - я поводжуся інакше, і вони поводяться інакше.

- Справжній чоловік - той, хто захищає, а не добиває, підтримує, а не підриває. Той від якого можна мати потомство, - кажу я.

- Ну шукай, - відповідає пристрасний мачо. Кличе офіціанта і каже, - скасуйте замовлення на десерт, ми вже йдемо. Я тебе в центр підвезу, бо мені терміново треба на роботу.

І от стою я собі в центрі, в короткій чарвоній сукні, на велетенських шпильках, посередині листопаду і мені сигналять водії - бо то вже пізненько, вечір, хтозна, чого я там стою, працюю чи просто стою. Ніяких коротких платтів, - обіцяю собі.


Открыть | Комментариев 24

Тяжко жити


Роздрукую цю фотографію і носитиму в гаманці для самозахисту.

Показуватиму кожній невдоволеній життям бабці, яка на мене нападатиме із своїми жалями, бо не та тепер ковбаса, що колись. Бо їй на страість літ доводиться кріп продавати, а вона би хотіла бути цілителькою і створити інститут народної медицини. Однак москалі не дають. Або американці. Коротше хтось з них, все залежить від того, з якого регіону походить бабка.

Ось що значить тяжко жити.


Открыть | Комментариев 7

Хлопець, який не покидає дівчат


Був у мене колись інший блог. Я забула до нього і пароль, і логін, і навіть поштову скриньку, яку там вказувала. І ось випадково знайшла цей блог, а на ньому дуже смішний запис. Ділюся.

- Я ніколи не покидаю дівчат. Чесно. Я вважаю, що жінка не заслуговує на те, щоб почуватися покинутою.
- Ясно. А твоя колишня дівчина?
- Я її не покидав. Я досі її вітаю з днем Валентина. Хай хоч іноді почувається щасливою. Нє, ну я ж сам її зрадив. Так що, як казав якийсь класик - ми відповідальні за тих, кого приручили. З восьмим березня привітав. Вона рада. Поширила собі на сторінці ангела і написала - мужчина мне подарил крылья.
- А вона знає, що ти з нею вже не зустрічаєшся?
- Бачиш, там така ситуація була. Мені сподобалася її подружка. Тобто перше я зустрічався з подружкою, вона мені більше подобалася. Але Надя, ну, колишня дівчина, вона така, на позитиві. Сама подзвонить, завжди з шуток сміється, а Оля, та її подружка - вона така, закритіша. Ну і Надя мене завжди вітала зі святами, двонила. Одного разу - у нас була компанія одна, Оля не пішла в клуб, а Надя пішла. Ну і там ми замутили. Я думав, вона своїй подружці нічого не скаже, а вона розказала усім, і подружці, що в нас серйозні стосунки і що ми вже давно переписуємось. А вона красавіца, шортікі короткі, блондинка. Написала в статусі, що любить, поставила мою фотку собі на аватарку. Ну і я подумав, що ладно, попробую з Надькою, бо ж класна дівчина, а потім повернуся до Олі.
- А що Оля?
- Оля - сука. Вона така натуральна стєрва, розумієш? Не брала трубки, коли я дзвонив. Просто ніяк не реагувала. Взагалі. Навіть статусу не змінила. Ніби мене просто не було. Навіть з Надькою не посварилася. Якби любила, то посварилася б. Коротше, стєрва. Краще від таких дєвок триматися подалі.
- А ти їй дзвонив?
- Раз дзвонив. Вона не взяла трубки, то що я буду надзвонювати? Тільки ж серце до неї прикипіло. Серцю не скажеш, що сука. А Надя - вона хороша. Вона така душевна. Красавіца, знову ж таки. Сексі-дівчина. Тільки ж серцю не накажеш. То я деколи її вітаю зі святами, сплю деколи з нею. Ну, вона така, позитивна. Але я з нею не зустрічаюся. Ми друзі.
- Ясно.
- То коли ми зустрінемось? А то я все розказую-розказую, а ти все ясно і ясно. Може подружок гарних маєш? Я дивився - є пару таких нічого.
- Познайомити?
- ))) Ага, ревнуєш? Та нє, ти мені подобаєшся, чесно. Я хочу перше з тобою спробувати. А з подружками я ще вспію познайомитися. Ти мені справді подобаєшся.
- То ти кажеш, що не покидаєш дівчат, а вони тебе?
- Ну да, не покидаю. Вони самі. Я все роблю, що можу, чесно, все. І квіти, і компліменти, і вожу їх вскрізь. Я не знаю, чого вони хочуть ще. Поначитувались всяких книжок, а тепер хлопцям на нервах грають.


Открыть | Комментариев 21

Валентинка


Ночувала в подружки. Вона має таку рожеву скриньку, а коли посвариться з чоловіком, цю рожеву скриньку виймає й перечитує листи, відкритки та валентинки. Там і мої листи є - ще в школі писали одна одній на літніх канікулах. Коли ми вчора рилися у цій скриньці, я раптом подумала, що ніколи не отримувала валентинок. Уявляєте? В когось їх так багато, а я ніколи не отримувала жодної.

Спершу, в школі, я ходила вся вимазана у фарбу, клей і глину - наслідки художки й захоплення квіллінгом - і на мене не звертали уваги хлопці. Тобто звертали, але зазвичай на уроках математики, коли їм треба було контрольну робити.

В універі якось так склалось, що закохувалась тільки в тих, хто мене оминав десятою дорогою. А коли хтось залицявся, я думала, що йому щось треба, типу контрольної, і жорстоко мстила. Всі залицяльники були обсміяними поганьбленими жертвами, які іноді, пронизливим голосом, вигукували "Павліна!!!", коли я занадто розійдуся.

Багато років я зустрічалася з хлопцем, який вважав для себе справою честі не святкувати день Валентина. Це був його життєвий принцип. Загалом він був людиною не дуже принциповою - брехав, використовував людей у своїх цілях. Але щодо дня Валентина дотримувавався принципів суворо і непохитно.

Мені двадцять дев'ять, а нікому й в голову не може прийти, що я хочу валентинку. Залицяльники не дарують.

Один вважає, що я розбещена чоловічою увагою, а значить далі розбещувати не варто. "Мазя, - каже він мені, - Лише хлопці, у яких зовсім нема почуття власної гідності можуть дарувати дівчатам квіти і писати валентинки. Якби всі були такими як я, то ти була би шовкова".

Інший хоче женитися, бо йому 35 і не час на сантименти. "Будь серйознішою", - вмовляє, коли я пояснюю, що так сходу, заміж, без жодного побачення і поцілунку не можу.

А ще інший, навпаки, хоче тільки сексу і вважає за потрібне з'являтися раз в півроку, щоб запропонувати свої послуги. Потім, коли я від них відмовляюсь, видаляє мене з друзів у соцмережі й пише на своїй стіні, що далі прощати таких невдячних дівчат не може.

Тим часом я досі, з величезним запізненням чекаю, що мені наступного року хтось таки напише валентинку. Як це так, в усіх є, а в мене нема.


Открыть | Комментариев 9

Весняний дощ


Весни у мене поділяються на два види. Ті, які я любила, коли ми пір'я куряче фарбували фарбою для великодніх яєць, воду носили дірявими чайниками із велетенських озер з розталого снігу, коли ми з подругою розмальовували стіни в нашому коридорі з легкої подачі тата - а ви на стінах малюйте! І читали по черзі вголос Шарлотту Бронте.

І другий вид - весни депресивні, авітамінозні. Коли я волосся стригла під нульовку, влаштовувала батькам скандали, гуляла з хворою бабусею по дворі, мала на скронях велетенські прищі і хотіла курити, бо були весни, коли ніщо мені так смачно не пахло, як тютюновий дим.

Перша трава поділяється на два види. Та, в якій можна було цілуватися, рвати кульбабу, бавитися з котами, вперше засмагати і вперше простуджуватися. І та, в якій помирають люди.

Весняний дощ теж поділяється на два види. Перший - солодкий, ароматний, під яким хочеться мокнути, яким хочеться дихати. А другий вид весняного дощу - із запахом камфори і сецевих крапель, ладану і смутку. І в тієї ж Шарлотти Бронте, у книжці з-під сільського ліжка-сітки, із засмальцьованими сторінками, які де-не-де позклеювалися: "І все-таки, твій обов'язок витримати все, чого ти не можеш уникнути. Тільки слабодухі й нерозумні люди кажуть, що їм несила терпіти того, що судилося".

Минулого року я думала, що розівчилась любити вену. Не люблю і все. П'ять років не любила, і раптом, без будь-яких вагомих причин вийшла вчора під весняний дощ і подумала - а він же пахне квітами. Чи вітаміни так подіяли, чи може тютюновий дим - бо таки покурюю час від часу якусь легеньку сигаретку для покращення тонусу. Здається, знову повернулася та хороша тепла ароматна весна, яку я колись любила.

Архип Куїнджі "Після дощу"


Открыть | Комментариев 10

Затягти дівчину в ліжко


Надурніший спосіб затягти дівчину в ліжко - це сказати:

- Та ти дивися, тобі 29, і щоб ото в твоєму віці не мати людини...

Ох, я саме потягувалась у нічній сорочці на балконі, з налакованими нігтями і кавусею. Так мені було хороше, так добре, сонечко світило в очі, я мружилась і тут мене повідомили, що в моєму житті з'явилася старість.

Я мило посміялася в слухавку і задумалася. Колись квіти дарували, серенади співали, а сьогодні - ти вже стара і тебе ніхто не захоче, крім мене, так що мусиш мені віддатися. Ну, це ми ще побачимо, подумала я, чи захоче. І своїми старечими руками поклала телефон, сьорбнула кавусі і подмухала на нігті.


Открыть | Комментариев 27

Дикий кайф


Це коли увесь день сидиш за комп'ютером у позі запитального знака, а потім виходиш на двір, там тепло, сухо і є приємний співрозмовник.

Це коли починаєш читати книжку улюбленого письменника і попереду ще п'ятсот пахучих нових сторінок.

Це коли багато місяців поспіль намагаєшся когось забути, а потім виявляється, що він також намагався тебе забути і не забув.

Це коли їжі на кухні повно, а повітря чисте і пахне весною.

Це коли знаєш що якусь нудну роботу сьогодні робити не обов'язково, бо можна відкласти на невідомо коли.

Це коли їдеш далеко-далеко у зручному автобусі з кондиціонерами, у якому ніхто не шумить і всі сплять.

Це коли увесь день з кимось обіймаєшся без слів, і відчуття таке, ніби він повністю тебе розуміє.

Це коли в сні втікаєш від когось, і не можеш зрушити з місця, і ворог наздоганяє, а потім раптом, зненацька, виявляється, що ти вмієш літати. І летиш.


Открыть | Комментариев 14

Маленькі геніальні чоловічки...



- Ну ось, зовсім інша справа... Маленький чоловічок на маленькій машині з химерною усмішкою, - сказала мама, - Не хочу дивитися кіно про війну. Краще давай Луї де Фюнеса...


Але це не було кіно про війну. Це було кіно про колишнього військового, який під час однієї із операцій осліп, а головну роль грав ще один маленький чоловічок Аль Пачіно. І мама додивилась фільм. Додивилась так, як це вміють робити лише мами – зі сльозами, роздумами про те, що колись вона, як і головний герой, залишиться самотньою, бо кожен на самоті помирає і на самоті народжується, із критикою дітей і племінників, бо їм байдуже до старого сліпця, із остаточним вироком – це просто хороший людяний фільм. Ми дивилися „Запах жінки”. За роль у цьому кіно Альфредо Пачіно отримав оскара.
- Дивовижно, як актор, що грає переважно в триллерах, може бути таким неймовірно ліричним, -  подивувалася моя мама, подивившись іншим разом „Донні Браско”, і коли герой Пачіно поцілував хрестик, кинув його у шухляду і вийшов за двері,

а потім у темряві пролунав постріл, ми всі втрьох – я, мама і кішка - мало не заплакали з розпачу, хоч герой, якого щойно вбили, був старим невдахою-мафіозі...
- Дивовижно, як актор, що грає у комедіях, може бути таким серйозним, - подивувалась моя мама, додивившись фільм „Пригоди равина Якова” із Луї де Фюнесом у головній ролі.
Ці два актори – найулюбленіші актори моєї мами. Два маленьких геніальних чоловічки, які створили незабутніх персонажів.

Cтарий мафіозі у потертому пальті, що змушує нас плакати перед чорним екраном невідомості, та консервативний ксенофоб, що змушує нас сміятись із свого зосередженого серйозного обличчя...


Открыть | Комментариев 1



Содержание страницы

Метки

ОБОЗ.ua