Балакуча жінка знає сутність речей

 


Улюблена осінь


Я пам'ятаю, як тата в дитинстві називала "Міша". У мене мабуть не було до нього тих почуттів, які мала би мати до батька дитина. І я за це себе картала. Все життя.

Колись я його любила. Я дуже його любила - пам'ятаю, як цілувала його руки, а вони були м'якесенькі, білі, із синіми жилками, і я ті руки цілувала, ще малесенькою. Потім пам'ятаю, як вірила, що він все може. Десь так у 13-14. І коли він мені казав, що неможливо првести до нас додому телефон, я в це щиро вірила. Коли він казав, що неможливо жити інакше, ніж ми жили - а жили тоді без світла. У моїй кімнаті не було світла. Татові майстри роздовбали мені стіни, шукаючи те світло, а світла всеодно не було. Я так і жила - при настольній лампі, із роздовбаними стінами, дірки на яких я намагалась завісити своїми картинами - в художку все ж ходила. А потім його авторитет безповоротно впав, коли після однієї істерики - я сиділа на підлозі, плакала і рвала папірці з відчаю - тато за півроку провів телефон. А потім приїхав  мій дядько, поколупався викруткою у дротах і з'явилося світло. І ніяких стін розбивати не треба було.

Коли тепер старі люди городять всяку єресь про те, що сьогодні нема робітничих спеціальностей, а в радянському союзі були чудові електрики, столярі, сантехніки і так далі - я чомусь завжди згадую ті роздовбані стіни у моїй кімнаті, роздовбані чудовими представниками робітничих професій. Ну і ще вічно протікаючий кран. І газ. І абсолютну безвихідь, коли тато їх, представників робітничих спеціальностей, приводив додому зграями, мама їй варила вареники, поїла їх і кормила, а після них лишалися роздовбані стіни, труби, запхані войлоком і смолою, ще якійсь дива дизайнерські...

Загалом, хотілося вішатись... у ті часи, коли замість того, щоб купити нову резинову прокладку, майстри змочували у смолі чи салідолі, вже не знаю в чому, всяке клоччя і заліплювали місце, що протікає.

Авторитет мого тата впав разом із першим нормальним ремонтом у нас вдома.  Не знаю чому, бо ремонт робився за ним же ж зароблені гроші, просто чомусь у новій квартирі із рівними стінами і новою сантехнікою я почала сумніватися у татовій всесильності. 

А в дитинстві я жила без нього. До трьох років я жила без тата. Ні, не тому, що він нас покинув - тато нас не покинув би ніколи, бо він нас з мамою любив. А тому, що моя мама вирішила - краще жити в селі, за двісті кілометрів від чоловіка, аніж у сімейному гуртожитку. І повезла мене в село.

З того всього я пам'ятаю лише те, що тата татом не називала - він для мене був "Мішкою", який приїздить раз в тиждень і мама з ним свариться.

Хоча і маму я в ранньому дитинстві не пам'ятаю. Коли мені було півтора роки, мама поїхала до Львова на роботу, а оскільки в дитсадок брали з трьох років, я лишилася в селі.

І мене виховувала бабуся. Одного разу мама приїхала після моря - вона на місяць їздила на море сама - я її не впізнала. Коли спросонку я відчула, що мене цілує якась жіночка, то почала плакати і кричати, і моя бабуся ще довго мене заспокоювала, все казала - це ж твоя мама, це твоя мама... Як ти могла її не впізнати?

Мені цим дорікали. Тим що я бабусю любила більше за батьків. І сама ж бабуся мені цим дорікала, і всі родичі казали - вона не любить маму з татом, вона любить бабусю...

Тільки я любила маму з татом. Я це мам'ятаю. Пам'ятаю ту безвихідь дитинства, коли я плакала і ходила до траси їх виглядати, а їх не було. Пам'ятаю, як казала собі - ще тиждень витерпіти, ще один тиждень витерпіти без них... Згадувала картинки свого щастя у Львові - тато читає журнал на кухні вголос - він виписував російські і українські літературні журнали - "Жовтень", "Нева", "Мир"... Мама готує їсти. І десь я сиджу біля журнального столика на маленькій табуреточці і розмальовую розмальовки.

Я пам'ятаю цю безвихідь. Це був абсольтний відчай - моя перша невзаємна любов до батьків. Вони мене забирали у дитсадок, але щоразу відвозили назад до бабусі, або до тітки - тітка бездітна, дитину з притулку брати не хотіла, бо це занадто великий клопіт, але час від часу побавитися мною була не проти. Це називалося "перевоспітаніє". Мене тітка привчала вчасно лягати спати, вчасно їсти, мити руки перед їжею ну і так далі.  Мама з татом посварилися - мене відвезли до тітки, перелякав собака - відвезли до бабусі, бо я вночі кричала і боялася спати, захворіла на ангіну - візвезли в село, бо мамі більше не давали лікарняного...

Мама каже - інакше не можна було. Каже - така була система, або з роботи звільняйся, або дитину тримай в селі, то що мені з роботи треба було звільнятися? 

Мені завжди хочеться їй сказати - так, мамо, треба було звільнитися з роботи. Але я цього не кажу, бо знаю, для моїх батьків робота була чимось святим. Це була священна установа, якої слід було триматися навіть тоді, коли вони нічого не заробляли, заради якої треба було жертвувати всім, навіть своїм економічним успіхом...

Ха, вони жертвували можливістю заробити гроші заради того, щоб втриматися на роботі!!!

Була така сторінка з життя моїх батьків, яку вони згадують із соромом. Кінець дев'яностих, я влітку в селі, а їм треба до мене приїхати і нема за що. Тому мама смажила пироги, і вони ці пироги продавали в поїзді. Для моєї мами і тата це був героїчний вчинок - вони, інженери з вищою освітою, які тримаються роботи, продають пироги!!! І заробляють на цьому більше ніж на роботі.

Було таке. Мама про це старається не згадувати досі, і досі не розповідає історії з пирогами своїй сестрі - тій самій, щоб брала мене на "перевоспітаніє". Мамі стидно це згадувати.

Мама каже - в усьому винна була система. Декретна відпустка тривала рік, а в дитсадок брали з трьох, то як тут будеш поруч із дитиною. Вона й так за свій рахунок ще півроку зі мною сиділа після декретної відпустки, бо ще годувала мене грудьми.

Тато писав щоденник. В ті часи, коли сам жив у сімейному гуртожитку, а я сиділа з мамою в селі. Писав у щоденнику - моя ріднесенька Павліночка, сиджу на роботі, а як згадаю мою дівчинку - аж тепло на душі стає... От їздив я до неї в гості, два місяці не бачив, а вона не змінилася - це що, моя дівчинка заповільнено розвивається?

Мама, вже потім, переїхавши до Львова, казала, що просиналася серед ночі і кричала - де наша Павлінка? І кидалася мене шукати - шукала під ліжком, на підлозі, думала, що я з колиски виповзла... А потім пригадувала - я ж живу не з ними, а в селі...

А я пам'ятаю свою першу велику невзаємну любов - з істериками, докорами, бажанням бути поруч з тими, кого люблю, і абсолютною неможливістю бути поруч з тими, кого люблю, бо інакше не можна, донечко, у нас робота!!! І це було відчуття абсолютного відчаю, абсолютної нездатності щось змінити, і абсолютної любові до тих, кого нема поруч.

Я їх розлюбила з часом, я звикла, що їх нема, що вони на роботі, або в селі, або на дачі, а в неділю треба відіспатися... Я звикла, що вони це все роблять виключно заради мене, а я невдячна тварь, яка постійно на них свариться і ображає. Я була невдячна дитина і як кожна невдячна дитина я розлюбила батьків. Навчилася читати, полюбила Толстого - я з тих божевільних, які "Війну і мир" перечитували вісім разів. Полюбила Бальзака. Бальзак дуже багато писав, його можна було читати роками і я це робила.

Потім полюбила хлопця, якого ніколи поруч зі мною не було, бо йому треба було працювати. І він мені писав повідомлення - ти моя ріднесенька Павліночка, я коли згадаю тебе на роботі, мені на душі тепліше стає... А я влаштовувала йому істерики і думала - звідки мені знайоме це відчуття абсолютного відчаю, абсолютного безсилля щось змінити? Я дихати без нього не могла, він жив за кілька кілометрів від мене, в тому самому місті, навіть в тому самому районі, і ми не могли зустрітися місяцями, і це було нездоланно, непереможно - ти що, Павліно, хочеш щоб я звільнився з роботи і проводив увесь час із тобою?

Так, я хотіла. Щоб він звільнився з роботи. Я ненавиділа його роботу так само, як ненавиділа роботу своїх батьків, і я хотіла, щоб він з неї звільнився. Я ніколи не слухаю радіо, і ніколи не слухаю його радіо. Його радіо заважало йому бути поруч зі мною.

Потім я його розлюбила. Полюбила бути одна, пити одна каву в кав'ярні, гуляти одна парками, полюбила громадські бібліотеки і Салмана Рушді - він пише дуже довгі книжки, які можна дуже довго читати і ні про що не думати.

Усе своє дитинство любила осінь. Мене забирали в дитсадок, потім - у школу, восени. Восени я жила вдома. А на вихідні ми з татом і мамою їздили в село, рвали яблука спеціальними тичками, на верху такої тички був малесенький кошичок, і в той кошичок потрапляло яблучко, і те яблучко тато давав мені, я виймала його з малесенького кошечка на кінці тички і клала у ящик, де яблучко мало пролежати всю зиму.

Восени мене відівчили називати тата "Мішкою". Всі в родині стали звертатися до нього "тато". Татом його називала бабуся, дідусь, тітка і моя мама. Я ще якийсь час пручалася проти тиску середовища і запекло повторювала - Міша, Міша, Міша... Але таки зламалася і сказала вперше в житті - тато.

В селі кімнати пахли яблуками, подвір'я пахло яблуками. Мені мерзли пальці на руках і я натягувала на них пальто. Тато пояснював мені принцими лазання по деревах - виявляється, лазити на дерево треба босою, щоб не пошкодити кори, і не ставати на сухі гілки, на яких нема листя, бо вони можуть обвалитися в пасти. Ми завжди з ним гребли листя - вздовж хати стояли вже наготовлені дідусем засіки, в які треба було засипати сухе листя, аж до підвіконня. Це щоб взимку було тепліше. Дідусь завжди з тата підсміхався, казав, що мій тато "грамотний дурак". Тато в селі завжди робив із себе сільського хлопця - носив якісь старі лахи, брався за всяку роботу, щоб "влитися у сім'ю". Тільки мій дідусь всеодно любив більше іншого зятя, чоловіка бездітної тітки. Інший зять не допомагав у селі, але мав машину і всіх завжди кудись підвозив. 

А довгими осінніми вечорами тато мені розповідав про Робінзона Крузо. Ми з ним лежали в ліжку, біля ікон горіла лампадка, на вікнах біли вимережені на білих фіранках квіти і я дивилася, як ці квіти спершу стають синіми, потім темно-фіолетвими і врешті чорними. Мама до нас ще не йшла, вона збирала сумки, щоб завтра їхати до Львова. І ми з татом боролися - хто кого... Він старався мене приспати, щоб піти і допомогти мамі готуватися до від'їзду, а я старалася не заснути, поки не прийшла мама, а вже тоді, коли вона прийде і ляже поруч зі мною, засунути їй голову під шию і заснути, вдихаючи рідний солодкий запах щастя.


Открыть | Комментариев 10

Плач


Моя покійна найстарша тітка - двоюрідна - у чотирнадцять років полізла в глибоку сибірську шахту добувати вугілля. Щоб не вмерти з голоду. Бо її вивезли на Сибір. А перед тим повісили її батька - комуністи. Німці вбили маму, а комуністи - батька. У шахті вона потрапила в аварію, її контузило і вона повністю припинила дорослішати - підлітком, без грудей і без місячних, вона прожила до 21 року. Лише потім процес дорослішання відновився.

Коли їй було 20 років помер Сталін. Вона часто не мала чого їсти - замість їжі підсолювала теплу воду і пила. Вона щодня спускалася в шахту добувати вугілля. Вона жила в шахтарському бараці в Сибіру. Вона лежала на своєму ліжку і плакала за Сталіном. 

Вона ридала навзрид. Вона думала, що без нього пропаде. Що зупиниться робота, світ завмре, що навіть солоної води більше не буде, навіть мороз висохне, навіть барак, у якому вона живе - розвалиться.

Моя тітка так думала ще якийсь час. Зовсім серйозно вона переконувала мою бабусю, що Сталін їх усіх врятував і приніс культуру. Бабуся сперечалася до сліз - ну яку культуру приніс Сталін? За Польщі на бабусиному весіллі випили літру горілки - все село гуділо, що весілля розкішне. Бо горілку пили спеціальними склянками - "наперстками". А після війни горілку стали пити стограмівками, і вже ні літри, ні двох, ні трьох, ні навіть п'яти на весілля не вистачало.

До війни усі ходили у кожухах і сап'янцях, а після війни - у гумаках і куфайках. До війни збиралися вечорами ткати полотно, прясти вовну в хату-читальню, і слухали, як хтось грамотний їм читає  вголос "про Чіпку і про Катерину", а після війни стали збиратися до клуба грати в карти і пити. То яку культуру приніс Сталін? До війни моя тітка вчилася в польській школі, а після війни - полізла в шахту вугіля добувати і вже далеко за двадцять, коли вийшла заміж, мала час закінчити вечірню школу. То яку культуру?

Вже потім в часи перебудови, до моєї тітки раптом дішла страшна правда - її позбавили і батьків, і дитинства, і батьківщини... Але найгірше, чого її позбавили у тій клятій шахті - можливості нороджувати своїх дітей. Десь в ті часи вона стала запеклою ненависницею комунізму.

Але коли мала 20 років, лежала на своєму ліжку в шахтарському бараку і плакала... за Сталіном.

Одній моїй знайомій у фейсбуку пишуть погрози - стоїть у неї обкладина із нецензурщиною про Путіна. Їй пишуть погрози, кажуть - Путін країну врятував, кажуть, російський народ пропаде без Путіна... Кажуть - ми вам культуру принесли, а ви нашого президента ненавидите. Кажуть - без нього нам кришка.

Вона ці епістолярні шедеври виставляє собі на стіночку і народ змагається у тому, щоб якнайпринизливіше назвати путінофілів. А мені що казати - моя тітка за Сталіном плакала.

Пам'ятаю свою незабутню подорож по Росії. Гадаєте, на Галичині і Волині п'ють? А там валяються п'яні на узбіччях доріг. Там зупинишся дорогу запитати - тебе трьохповеховим матом... Там у будній день з гармошкою і горілкою сідають усією сім'єю біля дороги, пиячать і танцюють до упаду. Ну уявіть собі мирну галицьку жінку, яка у будній день біля свого власного непрополеного городу напивається до істерики... Там багатоповерхові будинки без каналізації, з туалетом на дворі, а воду після миття посуду просто на дорогу виливають. Там... думають, що Путін їх врятував і вони нам принесли культуру. Там вагітні жіночки біля ларька збираються увечері, щоб пиво пити...

А винні в усьому - модвіни. Бо вони їздять у електричках і на своїй мові щось собі говорять. А що говорять? Де гарантія, що вони тебе зараз не матюкають і не моляться Сатані, бо вони сектанти.

У Москві, коли ми розмовляли між собою українською, до нас приплив дідок. Він сказав, що ми молдавани, а молдавани ровалили СРСР, бо їх купили американці. Бо американці завжди заздрили тій роскоші життя, яка була в союзі. У Ярославлі нам сказали, що винні в усьому чувахи. Побожний дядечко з Дівєєво сказав, що без сумніву винні "бєси". А дівчина, що за кілька кілометрів під Москвою живе, вважає, що це все через Україну, б ми в них газ крадемо і їхні серіали дивимося. А президент в них супер, всім би мати такого, в нього "сталеві яйця". Тут я хотіла було заперечити, що цього добресного чоловічого органу він взагалі не має з огляду на розмір грудей, відсутність волосся на торсі та жіночий голос - саме так я собі завжди уявляла євнухів.

Але потім подумала про Гітлера - цього маленького страшненького чоловічка жінки і чоловіки завалювали тоннами любовних листів. Жінки дуріли за ним. Він так легко завойовував світ, бо в кожній країні мав повно прихильників. Тільки в Росії під сучасним триколором воювало на стороні Гітлера 800 000 росіян, і батько сучасного російського президента, якщо вірити всяким інтернет-припущенням. Досі на могилі батьків Гітлера завжди  стоять квіти. І жоден агрумент у цій любові не діяв і не діє досі.

І зрештою - моя тітка плакала за Сталіном...


Открыть | Комментариев 15

Про Слов'янськ


Колись Сталін вивіз усю родину моєї бабусі на Сибір. Задля високої ідеї розкуркулення. Куркулі - це значило, що спали на пухових подушках, а не на соломі - гусей на пух вирощували самі, між іншим. Одягалися у ллянні сорочки, вовняні шкарпетки, овечі кожухи, а голови обмотували шерстяними хустками. І все це самі ж і виготовляли. Бо родина моєї бабусі повністю складалася з ремісників.

Потім, коли режим послабшав і їм дозволили пересуватися по СРСР, вся родина переїхала у Слов'янськ - бабусин брат і сестра із сім'ями. Інша сестра із сім'єю опинилася у Макіївці. Чомусь на Західну Україну їм повертатися не дозволяли. Дозволяли тільки іноді, в гості. І не надовго, бо коли засиджувалися, то приходила міліція і перевіряла прописку. Одного разу гості приїхали, коли бабуся збиралася фарбувати хату - синім і жовтим.

- Та ви що? Не можна!!! Посадять!!! - перелякано накричав на бабусю її брат. І вже в хаті, один на один, показав на папірці, як виглядає тризуб, пояснив, що то значить і чому синій та жовтий - це настільки заборонені кольори. Тоді моя бабуся взяла жовту фарбу під пахву та й виміняла її на зелену. А папірець бабусин брат тут-таки спалив. Нікому не довіряв, навіть сестрі.

Їхні діти розмовляли російською. Коли бабуся питалась, чому вони не навчать діток "по-нашому" говорити, вони пояснювали:

- Щоб мали нормальне життя. Ми нормально не жили, то хай хоч вони поживуть.

Нормальне життя не вийшло в жодної дитини. Всі порозлучалися. Один хлопець покінчив життя самогубством. Одна жіночка спилася і померла кілька років тому від раку. Її доньки також поодружувалися, порозлучалися і тепер потихеньку спиваються - в Слов'янску. Мої троюрідні сестри.

Ющенко підвищив пенсії для репресованих - був такий момент. Вони це знають. Розповідали моїй мамі - по секрету, коли навідувалися в гості. Але ніхто, жодна людна не пішла ту пенсію собі оформляти. 

- На мєня потом будут сматрєть как на врага народа - мнє ето нада? І так нармально живьом, - пояснювала мамі її двоюрідна розлучена сестра, єдина, яка не спилася. До нас вона їздить на медичні обсеження і лікуватися. Коли місцеві лікарі залікують до смерті, то вона перед смертю таки приїде до западенців. Українською не вміє говорити взагалі, жодного слова не скаже правильно.

- Ну ти паймі, - каже мамі, - у мєня такоє прошлоє, єщє начну по-украінскі разговарівать... Ето же опасно! І зачєм? Я вєдь русскій человєк, я чюствую ето.

Вчора кинули в інтернет відео, де "русскі" люди в Слов'янську вийшли на проросіський мітинг. Впевнена - мої родичі йшли в перших рядах.

А я чомусь пригадала бабусиного брата, покійного жителя Слов'янська, який з хитрою усмішкою та лукавими бісиками в очах, в другій половині вісімдесятих, малював на папірці тризуб - такий заборонений і такий привабливий. І як поспішно він його спалював. І як затято приховував від своїх дітей таку заборонену і таку привабливу українську мову, знадливу мову своєї юності. Робив це з найкращих міркувань - щоб його діти так само, як і він, не загриміли на Сибір.


Открыть | Комментариев 6

Диво


Минулого року маминій подрузі С. виповнилося шістдесят. Вона пішла на пенсію, записалася на якусь-там китайську гімнатику для старших людей в надії познайомитися із чоловіком своєї мрії. Шістдесят років вона чекала на такого чоловіка.

Минулого року С. зробила карту успіху - вже на пенсії. На тій карті був казковий принц, весільна сукня, червоний автомобіль і заміський будинок.

Я пам'ятаю її з дитинства - татова коліжанка, з тих, до яких не ревнують дружини. Її кухня завжди була дуже світлою і затишною, і навіть у часи кризових дев'яностих вона елегантно вдягалася, робила домашнє капучіно й морозиво і ми розмішували в ньому цукор срібними ложечками. Я і мама.

Ми з мамусею ходили  часто в гості до С. Стригти мені гривку, бо вона непогано стригла. Або щось перешивати - моя мама вміє шити, але С. шиє краще. Тоді, коли усі носили старі пальта та темний похмурий одяг - дев'яності!!! - вона вдягала світле кашемірове пальтечко, світлі пастельні спідниці - така собі супер-леді у світі невдоволених життям, приголомшених безгрошів'ям, затюканих у переповних трамваях, загнаних під ковдри диким холодом через невчасно увімкнене опалення... Так вирізнялася з-поміж них.

С. належала до однієї з протестанських церков. Віддавала щоразу десятину із отриманих грошей - так вона прочитала у Біблії і так робила все життя. Працювала у лікарні й завжди знаходила якусь стареньку бабусечку, носила їй їсти, прала їй спіднє і доглядала до видужування або до смерті. В дитинстві С. мені здавалася кольоровою феєю. Я не розуміла, чому друг мого тата не захотів з нею зустрічатися, пояснивши все тим, що його квартира - не будинок для інвалідів. Лише згодом, підростаючи, я зауважила одну прикру деталь - ця жінка горбата. Настільки горбата, що з одного боку її тазобедерна кістка зрослася з ребром.

Цього літа вона вийшла заміж.

Щодня, двадцять п'ять років поспіль, вона прокидалася о шостій, випивала два літри води, одягала лосіни, спортивний закритий купальник, і дві години робила вправи на хребет. Вправи з м'ячиком, вправи  на розтяжки. У школі її звільняли з фізкультури через інвалідність. Сьогодні вона сідає на повний шпагат. Носить короткі спідниці і має дуже гарні ноги.

Протягом життя вона двічі закохувалася. Чоловіки, яких вона любила, засипали її компліментами, захоплювалися тим, як гарно в неї в хаті, як смачно вона готує, які дивовижні має очі, а потім одружувалися з іншими, без проблем зі здоров'ям. С. плакала, хворіла, занепадала духом, не приходила до нас по півроку. А потім оговтувалася і жила далі.

На минуле Різдво подруга дитинства запросила її до себе в Німеччину в гості й познайомила з одним дуже милим і спортивним вдівцем, який має червоний автомобіль і шукає хорошу дружину.

С. вивчила за зиму німецьку, оформила всі необхідні документи, а влітку вони одружилися. Це було її маленьке власне диво, яке вона собі створила. Придбала дуже гарну золотисту сукню, яка повністю облягала фігуру. Маленький капелюшок з вуалькою. І відсвяткувала своє весілля. Того дня вони фотографувалися у Старому Львові, й так гарно обоє виглядали, що туристи думали - ця пара заробляє собі на життя, фотографуючись.

- Сьогодні люди не хочуть ні до чого докладати зусиль, хочуть висмоктати усе з пальця. Сучасна людина - лінивий споживач, який хоче їсти що попало, не рухатися, нічого не робити, а потім каже - за які такі гріхи мені не щастить? - казала якось С. - Коли я тільки почала займатися, і вже у зрілому віці, не дитиною - мені страшенно боліла спина. Але я раділа, бо думала - вона болить, значить рівняється. А сьогодні у мого племінника скалка в пальці була - він ходив до хірурга, робив перев'язку і пив анальгетик.

С. сама собі вирівняла хребет. Вже після тридцяти п'яти, коли всі лікарі їй сказали, що це неможливо, і навіть операцію в такому віці робити ризиковано. Старші матрони осудливо хитали головами - у її віці про душу треба думати, а не про тіло. І зневажливо дивилячись на її короткі спідниці, ковтали таблетки. І заздрили - артеріальний тиск має як молоденька, ніякого тобі каміння в жовчному, ніякого тобі ожиріння печінки і цукрового діабету. І ноги без набряклих вен.

Heppy end


Открыть | Комментариев 21

Ніжність


Я пам'ятаю, як ми, продираючись крізь туман, йшли з кошиками збирати слимаків. Вони жили далеко, біля рова, на верболозах - смугасті, круглі, подовгасті... Найбільше було з великими круглими мушлями. Вони гуляли сім'ями в траві, і ми приземлялися біля них, зарошувалися до вух у високій траві, і збирали.

Це були наші діти і жили на пеньках в саду. Ми з подружкою Альонкою таких дітей зносили в садок багато - різнокольорових жаб з болота, польову руду мишку, про яку дідусь казав, що то ласка. Ласка жила в банці у веранді, ми її годували морквою і пшеницею, а одного разу банка перевернулася і ласка зникла.

Потім бабуся зробила розгон, бо по дворі не можна було пройти, щоб не наступити на жабу чи слимака. Найбільше бабусю дратували миші - вона казала, що власних мишей, хатніх, їй вистачає, тому нема чого зносити з полів. І так грізно, як тільки могла, заборонила приносити у двір різних тварин. Ми старалися як могли не приносити. Але одного разу, коли комбайн жав пшеницю на колгоспному полі, він вирив нору із мишенятками. "Ах, які гарнюні!" - подумали ми, позбирали їх у сумку, а мишеняток було десь штук із двадцять, і сумку поставили у моєму ляльковому куточку в хаті. Там ми своє господарство підгодовували, поїли водичкою з консервної банки з-під шпротів. Аж одного разу бабуся, коли прибирала в хаті, їх знайшла. Вона взяла сумку в одну руку, кота в іншу, понесла усіх за дорогу і висипала миші на поле перед котячим носом. Вона подумала, що йому мало б смакувати. Кіт, коли побачив таку мишину зграю, перелякався і втік.

Пам'ятаю, як ми з Альонкою одного разу принесли додому здохлу пташку. Я сказала, що від холоду тваринки лише засинають, тому коли їх добре зігріти, вони прокинуться. На дворі дійсно було холодно - дощовий полуничний червень - тому все виглядало цілком логічно. Ми постелили пташці у кошичку і поставили кошичок на грубку. І забули. А коли з кошичка почали вилітати велетенські чорні мухи і в хаті постійно смерділо чимось здохлим, бабуся зазирнула в кошик і знайшла нашу пташку. Точніше, те, що від неї залишилось.

Минулого літа приїхала Альонка з Італії. Худесенька, височезна. Вона пробувала влаштувати своє життя в Україні, пробувала-пробувала, але коли її мама в Італії захворіла на рак, Альонка зібрала речі й поїхала. Ми сиділи у тій веранді, де ласка жила в банці, мололи кавові боби у ручній старовинній кавомолці і варили каву із лимонною цедрою. Вона сказала, що це такий супер-рецепт якогось там італійського регіону. Сказала, що їй добре там. Щоправда тут вона працювала перекладачем англійської, а там - у супермаркеті товари фасує. Але там сонце, море і мама. Я сказала, що мені добре тут. Мало сонця, все більше дощ і туман. Нема моря. Але є мама. І більше в нас не було про що говорити. Ми усміхалися одна одній. І така глибока ніжність перетискала горло. Я колись так любила її усмішку. З цієї усмішки починалося літо й усі літні пригоди. З цієї усмішки починалися канікули.

А потім ми пішли в садок, і на яблуні, яка виросла з пенька, купчилися слимаки.

- Вони досі у вас живуть? - здивувалася Альонка.


Открыть | Комментариев 7

Дахи


Моя мама працювала у центрі Львова. Такий високий будинок, з одинадцятого поверху якого видно всі львівскі дахи. Вона завжди працювала. Вона працювала так, як я ніколи в житті не буду працювати. Сьогодні, звільняючись з наступної роботи, я це роблю, щоб "не засмоктало" так, як мою маму.

Бо маму засмоктало. Так засмоктало, що усі свої дитсадочківські вечори я сиділа на резинових колесах із вихователькою дитсадка, бо дитсадок закривали, і ми чекали на вулиці, коли за мною прийдуть батьки. Вихователька курила, до неї приходив залицяльник і вони шепотілися про те, які тепер батьки безвідповідальні, і як тепер батьки залишають дітей на призволяще. А я уявляла собі замок, в якому колись буду жити і всі повмирають від заздрощів.

Маму "засмоктало". Тата "засмоктало". Пізній соціалізм, який розвалювався на очах. Польські кольорові лахи, які де-не-де з'являлися на дітках тих підприємливих батьків, які починали їздити в Польшу, або до яких приїжджали поляки, що вважалося найкрутішим зі всього. Пізні вечори під зорями, шепіт закоханої виховательки і її хлопця, у виховательки сині тіні над очима і яскраво рожева помада - як же це гарно...  У її хлопця - джінси. Модний хлопець.

Не любила я дитсадка. А любила коли мене мама брала на роботу, у той високий будинок, з якого видно було усі дахи старого Львова. У мами на роботі було багато кольорових олівців, бо вона працювала землеупорядником і вручну малювала карти. А ще була друкарська машинка, на якій можна було друкувати букви. Я ще не вивчила букв, але мені дозволяли друкувати і потім забрати додому листок із тими надрукованими буквами. Коли я їздила до бабусі в село, я везла із собою свої друковані листки, читала з них бабусі несусвітні історії, які буцім-то там написані і бабуся казала: "Хороше".

Любила я ті дахи. Все росла і любила. І дахи, і мамин кабінет, у який ми приходили з подружками з універу їсти і ксерити конспекти. Туди ми приходили набирати на компі перші курсові та перші статті. У тому кабінеті пахло жінками, духами, лаками для волосся, лаками для манікюру, шерстю, з якої вони собі в'язали светри. Фруктовими і трав'яними чаями, кавою... Тут завжди про когось пліткували, залицялися до начальника, обговорювали рецепти закруток. 

А з велетенських вікон, на яких згодом штори поміняли на жалюзі, на яких стояли зарості китайських роз, кактусів та в'юнких рослин, видно було усі львівські дахи старого міста.


Открыть | Комментариев 17

Вакації


Пам'ятаю, після залікової сесії і перед початком екзаменаційної ми з найкращою подружкою М. Х. зажди їздили до мене в село позасмагати на озері. Вода ще була холодною, бази відпочинку порожніми. Навколо баз відпочинку спалювали прорубаний ліс, воду чистили від осоки. Рибалили рибалки у високих гумових чоботах. Нам поміж ногами плавали мальки, яких ніхто ще не сполохав. І ми - білосніжки в купальниках з минулого сезону - попискуючи від холоду, швидко забігали у воду, хвилин десять натхненно плавали, бо як зупинишся хоч на хвилину, то задубієш. А потім, розбризкуючи навколо себе сміх і холод, вибігали на сонце.

До озера ми йшли пішки сім кілометрів через сосновий ліс. Колись у нас в селі були велосипеди, але коли помер дідусь, а бабусю ми забрали на зиму до Львова, велосипеди пороздавали. Один - моїй племінниці, інший забрав дядько собі. Чомусь вважали, що за зиму їх вкрадуть. Тому до озера ходили ми пішки. І це було в кайф. Навіть не так озеро, як ці пахучі прогулянки, коли ми, двоє дівчат у панджі з рушників, щоб нас не з'їли комарі, йшли через сосновий ліс і обговорювали звісно ж хлопців, які нам не дзвонили, або дзвонили, або підморгували, або ми їм морочили голову задля самоствердження.

М. Х. їздила до мене в село щоб схуднути. Вона мала схильність до зайвої ваги. А щоденні прогулянки до озера і назад, а також пісна їжа двічі на тиждень - моя бабуся постила - робили свою справу. Я їздила, щоб бабуся хоч трохи побула в селі. Її саму не пускали, бо мало там що з нею станеться. А з нами пускали. Такі собі вакації на трьох.

Ми просушували на дворі постіль, протоплювали і провітрювали кімнати, щоб не було сирості. Бабуся готувала свої пісні супчики з фасолі або щавлю. А вечорами ми читали дамські дитективи Платової. Тоді саме був пік моди на російські дитективи, з'явилася Донцова. Але Донцова нам ніколи не подобалася, подобалася Платова. Пам'ятаю, вона писала гарно, з настроєм.

Двічі ми попали на сезон дощів. Увесь тиждень замість того, щоб засмагати, ми палили дрова, куталися у шерстяні коци і читали Набокова. Його книжечки були маленького формату, коштували дуже дешево, чотири гривні, і ми купували їх серійно. Бабуся читала Євангеліє біля вікна, щоб краще було видно. А щоб очі не втомлювалися, вона їх промивала час від часу медом. Потім лежала горілиць, очі їй пекли і мед витікав впереміш зі сльозами на щоки. А через якийсь час бабуся знову читала, притуливши книжку до вікна у сутінках безпробудного дощу.

А потім бабуся померла, М. Х. вийшла заміж і переїхала в Карпати займатися туристичним бізнесом. Я ще кілька разів пробувала повторити такий травневий відпочинок заради засмаги на початку літа. Аж поки минулого року не захворіла на запалення легень.

А сьогодні сиджу, перед моїм носом кишенькова книжечка "Захист Лужина". І кавуся пахне. І дощ безпробудний за вікном.


Открыть | Комментариев 13

Енергія темряви


Відколи я себе пам'ятаю, відтоді сова.  З раннього дитинства не було для мене важчого завдання, як лягти спати вчасно. А в моєму ранньому дитинстві рекомендації батькам від фахівців-дітоводів звучали категорично - дитина має спати в дев'ять, снідати багато, вечеряти мало і головне - їсти моркву та добре проварену вівсяну кашу.

Коли я жила в місті, з батьками, я відразу худнула. Вранці мені ніщо не смакувало, а у вечері, саме тоді, коли мій апетит зростав до шалених розмірів і хотілося з'їсти корову, я валялася в ліжку, слухала казки і намагалася заснути. Годинами я сумлінно намагалася заснути. З усієї сили. Тільки що більше я намагалася, то гірше в мене виходило. Мама казала, що треба просто очі заплющити. Але варто було заплющити очі, і казки, які мені розповідали, відразу екранізувалися. Замість того, щоб заснути, ляскала маму по руці й кричала - не так має бути у казочці. Я все бачу інакше.

А вранці, коли я, вже вмита, одягнена, заплакана-засопляна сиділа перед тарілкою перевареної вівсянки і їла ложечку за зайчика, мені здавалося - як чудово жилося людям у голодомор. Про голодомор мені вже не раз розповідали - для порівняння, щоб я зрозуміла, що для когось моє життя це казка. Мені здавалося - лише дуже щасливі люди можуть не їсти і їх за це не сварять.

На літо мене привозили в село - злу, нервову, голодну, дуже худу і дуже проблемну дитину, яка майже не спить.

Моя бабуся не знала тодішніх рекомендацій для виховання дітей. Вона дітей виховувала так само, як вирощувала розсаду - давала те, від чого росте розсада добре, і усувала все, від чого вона жовтіє. У бабусі мені дозволяли лягати опівночі, бо поки вона все зробить, нагодує тварин, прибере, розстелить - вже й пізно. Мене не змушували їсти вранці. Я вешталася по луках і болотах, слідом за жабами, котами, собаками, аж доки сама не прибігала з криком "Їсти!". І тоді бабуся мене годувала. З часом виявилося, що я люблю вівсянку, тільки сиру. І моркву люблю, але з цукром. І навіть молоко люблю, якщо воно холодне і не жирне.

Коли батьки приїздили за мною, щоб забрати у місто, виявлялося, що я їм, поправляюся, і навіть добре сплю.

Вже старенькою, у нас вдома, коли рознервована мама сварилася на мене через те, що не роблю уроки, бабуся казала:

- Дай їй спокій, зайде сонце і все вона зробить.

Заходило сонце і я все робила.

Сова.


Открыть | Комментариев 5

Казанова


Він мав завжди гарний настрій і запах. Носив модний одяг і замшеве взуття. Ніколи не намагався справити враження, але завжди усі залишалися під враженням. Усі мої тодішні подружки. Мені було вісімнадцять, а йому двадцять один. Він зовні нагадував Джейка Джилленхола і я, під враженням фільму "Горбата гора", підозрювала, що він прихований гей. Мав машину і їздив зі мною по озерах. А. А. був моїм другом. Мабуть тому, що так і не зміг справити на мене враження. Чогось не вистачало мені для того, щоб закохатися, якоїсь дрібнички, маленької детальки, чогось такого, що я завжди шукаю в людях і за що люблю.

А. А. руйнував жіночі мрії і розбивав серця. Він якось так невимушено приходив у життя дівчини - такий трохи несміливий, трохи ніжний, трохи відчужений, дивився завжди в очі, не відводячи погляду, а потім ішов з життя дівчини, застібаючи байдуже ремінь на штанах, обтріпуючи пух зі свого чорного пальто і чорного волосся. І вони за ним плакали, закохані по вуха студентки на своїх тринадцятисантиметрових шпильких. Іноді ці студентки дзвонили мені - думали, раз я з ним вожуся, значить я його дівчина.

Потім, на три роки пізніше, А. А. плакав. Він поклав голову мені на спідницю - ха, вельветову світло-голубу спідницю з мереживом, яку я сама собі пошила - і плакав. Одна з його дівчат, яку він мав так, для "фітнесу", залетіла, а в неї мама - декан факультету, на якому вчився А. А. Тато - спортсмен. Брат - боксер. Коротше, запросив мене на весілля. Я теж плакала, але не через його весілля. В ті часи хтось інший ухитрився розбити мені серце, навіть про це не здогадуючись. Така була плаксива з нас пара. Він обіцяв, що розлучиться з нею, бо інакше не зможе жити і бути щасливим.


Открыть | Комментариев 3

Кохання Флорісьєнти


Пам'ятаю, як палко вона його любила. Як збитий вершовий крем у десерті. Як гарячий чай взимку. Дуже любила. Вона закуповувалась заварними тістечками і постійно їла в коридорах універу, пильнуючи, коли він буде проходити мимо, щоб сказати недбало, простягаючи мішок із солодощами: "Будеш?" У цьому слові полягав сенс її тодішнього життя. Він трохи з неї піджартовував - скромна сільська дівчина, яка вирішила стати неформалкою, та в неї не зовсім вийшло - вона стала схожа на Флорісьєнту з підліткового серіалу.  Хаотичне нагромадження кольорів, аксесуарів і каша в голові від нових думок, які вона почерпнула з тодішнього модного літературного журналу "Четвер",  з Павіча та Ірени Карпи.

Вона затоновувала прищі дитячою присипкою - так їй хтось порадив. Логіка полягала в тому, що в дитячій присипці є цинк, а цинк корисний для шкіри. Фарбувала волосся рудою хною. Вирізала дірки в джінсах.

Одного разу він сказав Флорісьєнті, жартома звичайно, що він бомж і збирає пляшки. І вона вирішила - жартома теж, зробити йому презент. Назбирала на смітнику пляшок з-під пива і подарувала цей цінний подарунок при всіх на лекції.

Після цього він її уникав. Бо відколи зрозумів, що вона також може з нього пожартувати - оминав, переходив у інший коридор, на інші сходи... 

Любов Флорісьєнти від цього розгоралась ще більше. Вона не могла стримуватися - кидалась йому в обійми, коли він менше за все на це чекав. Писала хамські смс, у яких обіцяла облити його смолою і підпалити, прикувати до батареї і відшмагати... Ходила на  КВН, бо він грав у команді нашого факультету. Коли вона його бачила, шаленіла, червоніла і сміялася дивним тонким сміхом.

Далі - останнє літо, випускний і все - Флорісьєнта вирішила зробити рішучий крок і освідчитися в коханні. Вона вистежила, коли його група співатиме у місцевому клубі - а, точно, він же мав ще й свою рок-групу, в університетські часи це здавалося вершиною крутості. А на концерті зрозуміла, що ноги її не несуть. Для сміливості випила горілки, потім пива, а потім подружка замовила велетенську тарілку оселедця з цибулею і Флорісьєнта сама незчулась, як все з'їла - від стресу.

Вже добре не пам'ятаю що до чого, знаю тільки що хлопець її відшив, навіть розмовляти не хотів, і потім я довго втішала Флорісьєнту, що вся справа у тих ароматах, які линули з її рота після оселедця, цибулі, пива і горілки. Якби вона пахла краще, то й результат був би іншим.

Того літа у Флорісьєнти була депресія. Вона лікувалась від усіх вигаданих і реальних хвороб, робила собі безглузді операції, наприклад, вирівнювала перетинку всередині носа. І врешті, десь у серпні, закохалася в іншого.


Открыть

Тістечка з сирим горохом


Пам'ятаю, моя бабуся дуже любила каву. Навіть коли була зовсім хворою, і нічого не їла, і лежала беззсило на ліжку. Все, чого вона хотіла - то померти і кави. Я їй запарю, а вона втягує ніздрями запах, вилазить з-під ковдри  - така малесенька, крихка, як перецвіла кульбабка, і, усміхаючись на увесь свій щербатий рот, йде на кухню.

Колись давно, коли вона жила у глибокому поліському селі, а в повоєнні роки у такій глибинці кави не можна було знайти, вона підпалювала шкірку із житнього хліба, заливала її окропом і виходила гаряча духмяна кавуся. Такого напою ще й я напилась у дитинстві, коли мені не дозволяли кофеїнових напоїв, бо після них ставала буйною і не хотіла йти в садочок.

Насправді я не лише після кави не хотіла йти в садочок, а взагалі. Краще було б, думала собі, якби мама з татом сиділи цілими днями вдома і по черзі читали казки. Оце було б добре.

Іноді зі мною сиділа цілими днями бабуся. Вона приїздила зимою до міста, вишивала килим і пекла тістечка з сирим горохом. Найсмачніші тістечка в світі. Горох вона розквашувала у воді, терла, а потім перемішувала із джемом. Це все накладала у корзинку з тіста, або у відкритий пиріжок, або на печенько, і ставила в духовку. На смак воно здавалося горіховим.

Вже коли я виросла, у мене з'явилась В. В. і багато інших подруг, ми залітали веселою юрбою до мене в гості - продимлені цигарками. Ми всі тоді курили, а потім всі разом кинули - чи то мода перейшла, чи так подорослішали. Ми, захмелілі від власної шаленої весни, загрузали у теплому затишку бабусиної випічки. Вона тихесенько, як мишка, виходила з кухні, залишаючи нам велику миску горохових тістечок. Я варила каву - вже справжню, із мелених кавових бобів, з духмяним перцем і гвоздикою, і ми сиділи до темряви на кухні. Я нікому не розповідала, що смачні горіхові тістечка, які вони їдять, насправді з сирого гороху. Бабуся теж не розповідала. Це була наша з нею таємниця.

У нас із нею було дуже багато таємниць, про які ми нікому не розповідали.


Открыть

В. В.


Була в мене колись подружка В. В. А я - П. П. Ідеальна пара з нас вийшла, не дарма увесь університет вважав, що ми лесбіянки. Це нас надихало на творчість, на подвиги, ми ходили за ручку, ніжно цілувалися в губки і дуже раділи, коли старші викладачі, витираючи спітніле чоло і ласолюбно облизуючи губи, шепотіли:

- Може той-во, на каву?

У кожної з нас був свій старший шанувальник зі спітнілим чолом, бо ми дві протилежності - я тендітна русявка, вона нетендітна брюнетка ізчервоними губами - леді-фреш і леді-вамп.

У нас було безліч спільних проектів - стриптиз на парі з історії, коли ми з голими торсами скромно конспектували лекції, а один із тих спітнілих викладачів, у ліжку якого побувала не одна студентка, тремтячими руками перегортав свої нотатки, а на перерві пив валер'янку. Ще був спільний проект боротьби із не-знаю-чим, коли ми дивними гаслами пообклеювали стіни нашого факультету. Потім нас змусили те все познімати і написали догану. Були спільні пиятики, коли В. В. зі шкіри лізла, щоб показати людям, яка вона пиячка, а я потім сунула цю пиячку додому босу і просила:

- Ти тільки відчувай, як камінчики колються, тільки відчувай.

І вона відповідала:

- Колються камінчики...

А іноді відповідала:

- Ні, не колються.

І падала на тротуар.

А потім ми закінчили університет, В. В. пішла вчитися далі, а я отримала свій перший гонорар за статтю. Ми ще бачилися, іноді спільно ходили на побачення до мого хлопця, бо у В. В. із хлопцями не складалося. Іноді я викидала сім-картку у смітник десь на іншому кінці міста, щоб хлопець не додзвонився, а вночі, так годинці о третій, починала ридати, і В. В. казала:

- Йдемо, пошукаємо картку.

І ми йшли шукати картку. У піжамах, пішки. І ці нічні прогулянки - найкраще, що в нас було із В. В. Ми розмовляли про все, що завгодно, випадкові подорожні питалися, чи ми з лікарні втекли, і ми казали, що втекли. І сміялися. І любили. І жили.

А потім стали помирати мої родичі. Спершу тато. В. В. підтримувала. Ми з нею варили макарони, і їли їх із соусами,  запиваючи солодкою виноградною водою. Потім померла моя тітка. Тоді В. В. погодилася поїхати зі мною на озеро! - а для неї це суцільна катастрофа. По-перше вона не вміє плавати, по-друге вона кілька разів топилася, і по-третє, вона завжди вхитриться знайти якусь скляху на дні й порізати собі ногу. Але вона поїхала заради мене. Вона пила зелений чай - мій спосіб засмагати з зеленим чаєм, шкіра чомусь так не обгорає. Ми бавилися надувним м'ячиком у воді. Мені завжди здавалося, що вона відчуває половину того, що й я, і тому було лекше з нею.

А потім померла моя бабуся і В. В. не витримала. Вона просто зникла. Безслідно. Так, ніби й не було.

Побилися горнятка із того сервізу, який вона мені подарувала. Загубилися її смішні статті про шмарклі депутатів, які вона колись писала в університеті, а я зберігала. Мені вони подобалися. Нещодавно, риючись у дивані, знайшла її курсову про Горгія, і замотала у листки цієї курсової варені яйця мамі в дорогу.

У одній із соцмереж є її сторінка. Відколи ми розійшлися, вона закінчила ще два університети, носить досі короткі спіднички і червоні губи. Має єдиного друга.


Открыть | Комментариев 5

Вбийся об стінку


Іноді мені радили таке зробити, коли я розбалакаюся

Колись я була напрочуд говіркою, вважала за потрібне повідомляти цей світ не лише про свої думки, а й про найменші вібрації емоцій, які ще навіть не виникли. Пам'ятаю, була у нас із подружкою звичка розповідати геть усім про свою любов. Наприклад, випадковим знайомим біля пам'ятника Шевченку. Геть усі - це двоє хлопців, які приїхали працювати до Львова будівельниками, Миша - дівчина, у якої на спині була витатуювана велетенська сіра миш, і Бодя. Хто він такий - вже й не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, що моя подруга, Флорісьєнта, вирішила поділитися своїми почуттями до місцевого неформала. Більше нічого вона про нього вона і незнала, тільки те, що любить його і що він неформал, а значить її брат його замочить. Брат не те, щоб когось мочив, але виріс у глибокій провінції (село за пару метрів від Львова), слухав шансон і вважав для себе справою честі ненавидіти неформалів.

Миша, яка вважа себе українською націоналісткою, але розмовляла російською, бо вона не винна, що ходила три роки в російську школу, сказала, що вона його знає. Класний чувак - сказала. Один із будівельників, який принципово не мив довгого білявого волосся і вважав себе творчою людиною, пояснив, що він зазнає утисків так само, як і той неформал, якого любить Флорісьєнта. Він зазнає утисків і пише книжку - сказав.

А Бодя... Із великим карими очима, ніжними білими щоками, сором'язливо просив дати йому номер телефону. Тільки я не давала, бо також глибоко страждала, і також через хлопця, про якого не знала нічого іншого, тільке те, що він носить червоні кеди, має на голові косички і ніколи не дивиться мені в очі. І цього було достатньо, щоб страждати.

І ми всі так страждали, і так сміялися, і пили бір-мікс, і смак ягід із пивом понуджував і ми думали, що нудить нас від повноти почуттів і ще чогось. І не страждав з нас усіх тільки другий будівельник - його не гнобили, він не писав книжок і вчився на юриста. Йому подобалося його життя. Флорісьєнта шепнула мені на вухо, що він якийсь самовдоволений і поверховий. Я взяла його дуже худу руку - так, за звичкою, бо руки вміють розповідати про людей, і з жахом подивилася на поколені голкою зап'ястки.

- Все нормально, - сказав, хлопець, - це в мене лейкимія була. Але зараз все нормально.


Открыть | Комментариев 4



Содержание страницы

Метки

ОБОЗ.ua