Балакуча жінка знає сутність речей

 


Хочу...


1. Хочу наступного року принца на білому коні і великого кахання навіки, без всяких маніпуляцій, страждань, плачів і бажання самоствердитися, щоб просто собі розслабитися, виглянути у вікно, сказати - а ось і принц... І все. І щоб мені не доводилося маніпулювати, вдавати, що от я така популярна і всі мене хочуть, розпалювати штучно інтерес, не передзвонювати і не відписувати, щоб більше цінував... Такого, який буде цінувати і без всяких маніпуляцій. І буде розуміти. 

2. Хочу снігової зими і на лижі. 

3. Хочу поїхати на Сахалін, в Китай і в Індію.

4. Хочу дитину.

5. Хочу навчитися водити автомобіль.

6. Хочу валентинку.

7. Хочу мати свій власний щасливий дім, в якому буду жити лише я і моя сім'я, і ніякого студенського, коліжанського та благодійного гуртожитку... Мабуть це погане бажання, бо треба допомагати людям, тому якщо вони просяться до мене жити, треба їх впускати. І я впущу, але не надовго. Максимум на тиждень... Вже рік, як у мене вдома студентський гуртожиток і мені катастрофічно бракує особистого простору... Мені катасторофічно бракує часу, мені здається - я працюю у сфері цілодобового обслуговування безплатно...

А ще краще - жити в якомусь заміському будинку, в лісі чи біля озера і тоді в моїй квартирі хай роблять що хочуть. Я би її залишила усім бажаючим безплатно там пожити і пішла би. 

8. Хочу написати бестселлер.

9. Хочу зняти свій перший фільм.

10. Хочу справжніх вірних друзів. Не багато. До тих, що є, можна двох-трьох. Тільки, щоб то були справжні друзі, а не ті, які зі мною, доки їм це вигідно. Таких, з якими було б цікаво, з якими не треба "фільтрувати базар", бо все сказане потім буде використане проти мене, з якими справді були б спільні інтереси, а не так: вони адаптовуються і вдають, як їм цікаво, хоч насправді не цікаво, просто треба з кимось дружити... І не таких, з якими можна лише розважатися, або лише плакати. 


Открыть | Комментариев 33

Що принесла змія?


Рік змії приніс мені видавця. Я колись вважала, що варто знайти видавця - і все, стану геніальною письменницею і прославлюся в момент. Однак видавець змінив назву, а сам текст вивився зовсім не таким хорошим, яким здавався мені в рукописі... коротше, прочитавши книжку, я побачила у ній так багато вад і помилок, яких раніше не помічала, що навіть друзям нею не хвалилася. Хай дізнаються самі.

А тепер - змирилася... Все-таки, первісток... 

"Її мудрість пахла пилом доріг, якими їй доводиося подорожувати; ванільно-горіховими тістечками, сирниками і пісочним печивом, що вона пекла; сукнями, які їй довелося зносити, і парфумами, які висохли в темних закутках Надьчиних косметичок.

А Надька розуміла, що вона - дурна. Безнадійна дурепа. Бо є два виміри мудрості. Прожити щасливе життя, навіть якщо ти ні біса в ньому не тямиш, - це мудрість якої вона не мала. Надька розуміла, що той, хто в одному вимірі мудрості - найбільший мудрагель, в іншому вимірі - йолоп.

Це неможливо було поєднати, бо існувала несправедлива життєва аксіома - що більше ти знаєш і вмієш, що краща ти з себе, то - нещасніша. Бо зосереджуючись на собі, пропускаєш повз увагу ті глибокі, підсвідомі, інстинктивні канали щастя, ті безглузді та жертовні речі, які доводиться робити задля кожної щасливої усмішки людини, яку любиш. Пропускаєш, думаючи про красу, комфорт, здоров'я і власний організм. І твоя мудрість - ця глибока мудрість, яку виплекали страждання, це дає нічого, крім інших страждань, страждань самотності.

Колись Надька мала приятеля. Він жив самотньо, як і вона. Був на двадцять років молодший, але це не заважало їм приятелювати, бо Надька добре збереглася, а він передчасно постарів, зваливши собі на плечі тягар всесвітніх проблем і захворівши на комплекс Бога. Він так багато знав, що вважав себе всесильним, і так жваво розв'язував чужі проблеми, що в його житті не залишилося часу на власні. 

Цей приятель знав мільйон речей - він легко орієнтувався в історії та літературі, читав різноманітні прогресивні дослідження Другої світової війни. Він ремонтував усілякі прилади, що їх відмовлялися ремонтувати в майстернях, вважаючи безнадійними. До того ж, він вів здоровий спосіб життя, вмів розрізняти генетично модифіковані овочі та фрукти на нюх, визначав, який оселедець свіжий, а який полито якимось замінником формальдегіду, щоб довше зберігався. Харчувався рисом і гречкою, пив зелений чай, а у 42 роки помер від раку легень.

Він нічого не створив. Він не народив сина, не збудував будинку, не посадив дерева. Він просто з'явився і зник, ніким не помічений розумака з цілою купою принципів та установок. Він мав мудрість, яка не зробила його щасливим, бо він не вмів жертвувати і прощати, створювати і народжувати. Бо його всесвіт належав усьому на світі, але не належав йому.

- Як ти жила ці двадцять років? - запитав якось Толічка.

Надька сиділа на канапі, їла капустяний салат, а він стояв поруч у фартуху і протирав вазу.

- Я... - Надька не знала, що відповісти. Перша думка, яка промайнула в голові: я була вродлива. Потім їй хотілося додати - була розумна, впевнена в собі, просунута, популярна, молода... Але хіба це заняття? Вона раптом із жахом усвідомила, що жила абияк. Просто не жила. Не знала нікого, крім себе, бо кого вона по-справжньом знала? Не бачила нікого, крім себе, бо кого вона по-справжньому бачила?" 


Открыть | Комментариев 13

Чиста сторінка


У нашій сім'ї ніколи не святкували нового року. Бабуся святкувала Різдво і казала, що новий рік "совєтський". Тому першого січня у нас зазвичай прали штори, мили вікна, робили ремонт або просто забували... Пам'ятаю, як однієї ночі я увірвалася в кімнату батьків із криками - щось стріляє і спати мені не дає!

Потім були "погані" компанії. Це я тепер знаю, що погані, а на той час мені здавалося, що погана я. Наприклад, весела компанійка з моєї "подруги" і двох хлопців, один з яких їй подобався, а з іншим вона зустрічалася. Що вона їм нарозповідала - одному Богу відомо, тільки мене всю ніч виховували - бо я не серйозна, бо я на калюжах ковзаюся, бо в моєму віці треба бути грубшою, а не "кізочкою", бо в той час, коли подруга приготувала курку, я принесла хлопушки, ракети і бенгальські вогні, заморожені вишні та полуниці... Несерйозно. Наступного дня я довго плакала, оплакувала свою "несерйозну" молодість, яка, на думку "компанії", у мої 25 вже завершилася, і блювала куркою, а бенгальські вогні ми тоді так і не розпакували - подруга сказала, що буде смердіти горілим.

Найгірший новий рік був із "коханим"... Я пішла від друзів, щоб о дванадцятій випити шампанського саме з ним. Ах, що то була за любов! Я би покинула задля нього будь-яку компанію не роздумуючи! І покидала, не роздумуючи, два роки поспіль... І кожного разу - безрезультатно. Прийшла я тоді додому, купила якусь їжу, щось приготувала... Крем полуничний для тіла, білизна леопардова, свічки ароматизовані - я їх тоді так і не відкрила. І згоріли вони через два роки на цвинтарі - ми на проводи позапихали ті свічки у склянні могильні ліхтарі... Символічно вийшло, бо того ж року я тієї безрезультатності любовної не витримала і поставила крапку. А тоді, така вся ароматна, сиділа і чекала... була дванадцята, потім перша, друга, третя... Півчетвертої ясне сонечко з'явилося й обблювало мені постіль... Просто не тямилася від щастя!

А тепер - добре. Тепер нема тих, що в лапках. Тих, що без лапок - теж. Буде по-справжньому новий рік. Чиста сторінка. Це ж треба було дожити до тридцяти, щоб усвідомити таку просту річ - друзів вибирають, хлопців - вибирають, компанії - вибирають. І новий рік можна святкувати, незважаючи на те, що він "совєтський", бо святкувати чи ні - також вибирають...


Открыть | Комментариев 16

Завищені вимоги


Зустріла давню знайому. Колись це була сповнена планів і мрій дівчина-спортсменка, а потім вона просто від безвиході влаштувалася в рекламний відділ газети. Почала жити із хлопцем, який "стидався" працювати. Вони оселилися разом з двох причин - бо переспали якось на п'яну голову, їх застукали, виселили з гуртожитку і щоб було вдвох легше платити за квартиру. Мама хлопця працювала в Італії й слала йому гроші. 

П'ємо з нею каву в Макдоналдсі. Вона сидить навпроти у кофтинці з велетенською жабою, у шарфі з бегемотиками, розповідає, що це нормально - утримувати хлопця, бо його мама з Італії давно повернулася і тепер вирощує петрушку. Каже, що вона не готова поки що до дітей, бо вони вдвох хочуть пожити для себе. Головне, що той хлопець має потенціал - він пише книжку про секс. Каже, що зробила вже два аборти, бо він не готовий до шлюбу. Людина має бути готовою і вона це розуміє, ніхто його не розуміє крім неї, вони - споріднені душі. Каже, що продавати рекламу - це добре, дуже навіть... Вона говорить писклявим дитячим голосом - раніше не мала такого голосу, що сталося питаю... Каже, що почувається дуже юно, зовсім не відчуває, що їй тридцять. Він теж. Він в неї такий класний - носить рукавиці із в'язаними сніговиками... То нічого, що йому тридцять два, має значення, як людина почувається в душі... Вона його пробує відівчити від ком'ютерних ігор - він в цій справі чемпіон...

Каже, що я - жертва дурних стереотипів, якщо вважаю, що чоловік має бути жінці опорою, це застаріла тема. Я такого ніколи не знайду, у мене "завищені вимоги". Каже, що чоловік у дівчині шукає насамперед маму... А народжувати дітей - це дрібниці, можна і без дітей. Головне що? Головне, щоб чоловік отримував секс і їжу, при чому регулярно, тоді він нікуди не подінеться. Те, що він до шлюбу не готовий, чи до дітей - це також дурний стереотип. Чоловік не має бути до цього готовим. Він з нею живе, він її любить - це все, чого має прагнути жінка. Зраджувати вона йому дозволяє - подумаєш, перепихнеться з якоюсь, втамує свої фізіологічні потреби і вернеться до неї. А я, якщо не зміню свого ставлення і не знижу своїх вимог, то дочекаюся принца у вісімдесят...

На її блідому сіруватому обличчі - сітка зморшок...

- О, це дрібниці, - каже вона, - просто я дуже багато п'ю кави, бо треба працювати, а хочеться спати, і дуже мало важу, поправлюся - розгладяться...

Потім додає, що вона не я, це я в холодильнику всі ці роки сиділа, бо в мене серце холодне... Потім просить позичити грошей. Одягає шапку із ведмежими вушками і йдемо.

- Ти не думай, - каже, - мені подобається моє життя. Наступних свят він, можливо, мене з мамою познайомить. 

Вони разом живуть дев'ять років, а він її з мамою не познайомив - думаю, а потім думаю - це дурний стереотип дівчат, у яких "завищені вимоги".

- Знаєш, це все оспіване в романах кохання - це дурниці, вигадки. А справжні чоловіки - хіба що в мусульманських країнах. В нас люди живуть, як їм виходить. Зі своїми страхами, комплексами... Ти або погоджуєшся на це, або залишаєшся поза грою.

На дворі сніг. Вона, коричневе ведмежа, кружляє під сніжинками і усміхається - одного з кутніх зубів у її усмішці бракує.

- Що вдієш, стоматологи тепер дорогі, а в мене вдома доросла дитина живе, - пояснює. І у відповідь на мою співчутливу усмішку виправдовується, - він просто тимчасово не працює. Йому стидно працювати на якійсь звичайній роботі, бо він дуже розумний. І я приймаю його таким, яким він є. Це в тебе "завищені вимоги"...

І от йду собі таким холодним містом, кутаюся у свій смугастий шарф і думаю, що цієї зими своїх "завищених вимог" знижувати не буду. Бо принц у вісімдесят - це добре. А з моїм холодним серцем я й до вісімдесяти ягідкою буду. Така собі бабулька в лосінах і леопардовому светрику... Ух, зустріну принца і заживу... До вісімдесяти сучасні принци будуть готовими - до дітей, до шлюбу, до стосунків, працюватимуть, позбудуться згубної звички грати в комп'ютерні ігри, мами їхні повмирають до того часу, тому не буде образливо, що не знайомить... Зраджувати не будуть, бо вже не зможуть. Дитину нам народить сурогатна мати. Нормально. Я отримаю вірного, надійного, працюючого і відповідального чоловіка, який ніколи мені не скаже, що він до чогось "не готовий". Чим не принц?


Открыть | Комментариев 31

Революція в твоїй голові


У мене всі запитують, чому я не їду на революцію. Сиджу собі у теплому просторі свого помешкання і не їду.

Я відповідаю щось таке:

- Революція в голові має відбутися, а не на майдані.

Бо я справді в це вірю. Той майдан, який кричав багато років тому "Юля!", сьогодні каже - зніміть нам Юлю Тимошенко з ялинки, бо наша ялинка - народна... Той майдан, який колись збирався на травневий парад, сьогодні знімає Леніна і кричить "Слава Україні!". Ви мені скажите, що все змінюється, змінюються політичні лідери , з'являються нові пріоритети, і це природньо, що змінюється світ, це добре, він має змінюватися і розвиватися...

Тільки от не все змінюється. Ми досі боїмося - і кого, країну жебраків, пияків та олігархів!!! - Росію. Моя подорож по Росії свого часу завершилася глибоким співчуттям та любов'ю до цього знедоленого народу. А ми їх боїмося!!!

Нещодавно я цямкала за столом, а моя племінниця каже - що від тебе хотіти, ти ж українка, українці всі свині... Ні-ні, не думайте, це дівчинка виросла у цілком патріотичній родині і дивиться фільм, перекладений російською, лише тоді, коли вже обшукала всі сайти і переконалася, що українського перекладу нема.

На фейсбуці всі поширюють чарівні статті про злого "старшого брата", тільки... Ну подумайте, руси - це ж ми, а вони лише запозичили нашу назву після того, як Хмельницький нас до них приєднав... Вони вважають себе нащадками нашої Київської Русі. Ми їх хрестили. То хто з цих двох націй старший брат?

А як "мову рятували" ті, хто вважає себе палкими патріотами!!! Ну подумайте, невже якийсь дрібний чиновник, тимчасовий чиновник, прийшов і піде, невже якийсь закон про двомовність може зруйнувати цю мову? Як мало треба вірити у свою мову, щоб її захищати від якогось дрібного чиновника, якого через п'ятдесять років не згадає ніхто. Та навіть тоді, коли її забороняли, вона вижила, а тепер, через дрібного урядового пішака - зникне?

Я не їду на Майдан, бо поки ця революція в голові не відбулася, доти в нас президенти будуть із розумовими відхиленнями та кримінальним минулим - а що, народ, який так до себе ставиться, вважатиме таких президентів цілком нормальними. Доти лідери будуть такі, що свої інтереси їм понад усе - а що, народ, який так до себе ставиться, подарує лідерам дрібні грішки у вигляді вкрадених мільйонів. З ким не буває, подумаєш...

Не те, щоб я не вболівала...

Прекрасна няня, в якій не раз герої між собою жартували про українців, які крадуть російський газ, була свого часу найрейтинговішим серіалом. Ми дивимося купу дешевого росіського ширпотребу, бездарного ширпотребу, який принижує нашу гідність, і нічого з нами не робиться...

Вони повернуться з революції додому, до свого звичного життя. Будуть і далі дивитися та слухати про те, які вони свині, як їх душить жаба - національна!... Наче англійці чи росіяни заздрити не вміють, тільки українці... Будуть споживати несвіжі продукти росіської масової культури, а також несвіжі продукти власного самознищувального фолькльору... Будуть ображати один одного в маршрутках, культивуватимуть у собі антисемітизм та свято віритимуть у корупцію, як найефективніший спосіб вирішення усіх життєвих проблем... А потім тікатимуть туди, де їм більше платять, забуватимуть те, чого їх вчили, вчитимуться прибирати, доглядати літніх людей, фасувати товар на складі, збирати оливки, і на якійсь площі Риму ці милі палкі майданні україночки відповідатимуть випадковим залицяльникам - так, я росіянка...

О ні, я не песиміст. Просто їздила колись по заводах, писала репортажі... І зауважила одну дивну особливість - на Сході вважають, що їхні заводи знищили американці, а на Заході вважають, що їхні заводи знищили москалі. Але ніхто не вважає, що вони несуть відповідальність за стан свого життя і своїх заводів. Жодна людина не взяла на себе за це відповідальність. Усі вважать, що в нас демократія - і в доброму, і в поганому значенні цього слова, однак ніхто не хоче визнати, що демократія - це влада народу.

Народ може не дивитись по телевізору те, що принижує його гідність. Народ може відмовитися купувати ті чи інші товари. Народ може відмовитися працювати на тих олігархів, які обкрадають, і займатися своїм сільським господарством чи дрібним бізнесом - купи-продай. Народ може відмовитися від корупції, навіть, якщо це не вигідно. І це можна робити щодня, не обов'язково на майдані. Народ може відмовитися купувати продукцію у тих коробках, які не переробляють - щоб не засмічувати навколишнього середовища... Хай переробляють, хай думають про це перше, ніж пускати рекламну пургу про користь своїх товарів, хай вчаться переробляти сміття, яке після тих товарів залишається... Народ може взагалі не засмічувати навколишнього середовища. Народ може, зрештою, будувати свою країну, а не інші, прибирати свою країну, навіть якщо це не так оплачувано, як поїхати на заробітки за кордон. Народ може вчитися економії та ефективно використовувати і гроші, і ресурси, а не приїхав із заробітків, погуляв, потусувався - і назад...

Тільки ця революція важча. У ній нема жодного героїзму, яким можна було б похизуватися. У ній нема драйву, "фестивального настрою", нема шансу змінити одним махом все і відразу. Це щоденна нудна праця, якої можливо ніхто й не помітить і не винагородить, тут не треба "стояти грудьми", не треба ризикувати, ніхто ніколи тебе не назве "героєм". Її ніхто не підтримає, бо жодним політикам і бізнесу вона не вигідна. Тут треба вміти відмовляти собі у слабкостях, і що найважливіше - робити це постійно, щодня, вчити цього дітей, аж доки це не увійде в звичку, не стане принципом, не стане частною національного світогляду...

Я не бачила ще жодного багатого заробітчанина. Чесно. Я не бачила ще жодної багатої країни, в якій люди самі себе щодня принижують. Я не знаю нікого, хто перетворивши своє життя на боротьбу, досягнув розквіту. Я не бачила людини, яка не бере на себе відповідальності за своє життя і при цьому живе щасливо. 


Открыть | Комментариев 86

Самотність, книжки і коти


Знайшла щоденник із четвертого курсу "Перевернуті уявлення". Я завжди давала своїм щоденникам назви. Щоденник п'ятого курсу називався "Під пальцями", мабуть тому, що в той час усе на світі мені здавалося дуже чуттєвим. Щоденник третього курсу називався "Влада і опозиція". Влада - це моя найкраща подруга того часу, а опозиція - це я.

А "Перевернуті уявлення"... Того року я дуже розчарувалась у житті - освіта здавалася повністю корумпованою, любов фальшивою, я думала, що займатися чимось до душі не прибутково, треба постійно себе силувати, ламати і закривати очі на лицемірство... Коротше, це був мій кризовий рік.

"Бруківкою повзають червоні листки - на висохлих лапках, з мокрими личками, з теплими животиками, пахучі димом. Влада поцілувала Лубковича. Ніна робить закрутки на зиму. Галя Синичич п'є шампанське. З кимось. А всі самотні люди намагаються приховати, що вони самотні. Так сказала Келлі з Беверлі хілзу вчора, бо вона дурна американка і їй не під силу зрозуміти, що самотність то найбільше щастя, яке може спіткати людину - і то не кожну. Осінні книжки, виставки картин у галереях старого міста, теплі домашні пантофлі, м'ятний чай з медом перед сном, біля темного вікна, простоювання поночі з котом на руках - біля темного вікна, перед дощем".

"Перевернуті уявлення сліпої дівчинки. Я думала, що потрібна більше за всіх, що мене мусять прощати - завжди і в усьому. Я думала, що це моє право гніватися і мстити, і що я просто роблю послугу, коли мовчу. Я думала - мої вчинки галантні, а не брутальні. Я думала на мені комусь зійшовся клином світ.

Я осліпла, втомилась, розледачіла - втомлене ледащо. Я намагалась видаватись фатальною, хотіла залишати у чужих життях незабутні враження, боялася зізнатись собі самій, що насправді після мебе не лишається нічого, нічого, нічого..."

На цьому слові я мабуть розридалася в подушку. Пам'ятаю, того року фанатично слухала Шопена.


Открыть | Комментариев 2

Потреби


- У мене потреби, - пояснює мені пристрасний мачо на побаченні. Він з тих, хто годує дівчину в ресторані на забій, - я гарно до дівчат ставлюся, пропоную їм підтримку, вони мені нотомість - секс. Їм зі мною приємно, мені з ними приємно. А жінки своєї мрії я ще не зустрів, може вона навіть не народилася.

Соваюся нервово по кріслі - ну от скільки вже собі присягаюся - ніколи не ходити на побачення з хлопцями, які познайомилися зі мною в короткій спідниці, бо вони зі спідницею знайомляться, а не зі мною. А потім... Хіба даремно я влітку на стадіоні бігала? І платтячко таке гарне червоне є...

- Повір мені, сонечко, ти залишишся задоволена. Ще ніхто не скаржився, - самовдоволено резюмує пристрасний мачо, - крім того в тебе також є потреби. То чом би нам їх не задовільняти разом?

Поглядає у вікно - за вікном стоїть його машина. Він при нагоді щоразу про неї мені нагадує. Я навіть усвідомлюю, що це справедливо. Ноги - аргумент на мою користь, машина - аргумент на його користь. Рівноцінний обмін, можна сказати...

- У мене є потреби. Потреба бути захищеною, потреба мати дітей, потреба знати, що поруч надійний чоловік... Не бачу підстав задовільняти твої потреби, доки мої не задоволені... - випалюю на одному диханні.

Зазвичай, мені ніколи не вистачало сміливості щось подібне сказати. Я слухала схожі речі тисячі разів - від високих і низьких, багатих і бідних, спортивних і ожирілих, і ніколи не мала сміливості їм відповісти. Зазвичай я казала:

- Ти дуже гарний хлопець, мені дуже приємно, що звернув на мене увагу, але я зараз не готова до стосунків, - ось такий монолог із репертуару дівчини, якій завжди казали: "А чому ти не блондинка? Тобі би пасувало"...

Ну, все ж таки мені тридцять, все правильно, доросле ставлення до життя.

- Ти думаєш, тобі вдасця знайти такого чоловіка? Ти хіба не розумієш, що скоро станеш старою, смердітимеш і тебе ніхто не захоче? Що ж, продовжуй і далі жити у своєму світі, тільки май на увазі - я чекати не буду... Справжній чоловік самотнім не буває.

Як, і не скаже, що за моєю усмішкою на край світу піде? Все правильно - я поводжуся інакше, і вони поводяться інакше.

- Справжній чоловік - той, хто захищає, а не добиває, підтримує, а не підриває. Той від якого можна мати потомство, - кажу я.

- Ну шукай, - відповідає пристрасний мачо. Кличе офіціанта і каже, - скасуйте замовлення на десерт, ми вже йдемо. Я тебе в центр підвезу, бо мені терміново треба на роботу.

І от стою я собі в центрі, в короткій чарвоній сукні, на велетенських шпильках, посередині листопаду і мені сигналять водії - бо то вже пізненько, вечір, хтозна, чого я там стою, працюю чи просто стою. Ніяких коротких платтів, - обіцяю собі.


Открыть | Комментариев 24

Хто дає?


Тіла чоловіка й жінки не можуть брехати, на відміну від їхнього розуму.

Тіло жінки каже про те, що вона має приймати тіло чоловіка. Вона має вагіну, яка влаштована так, щоб отримувати задоволення від прийняття. А тіло чоловіка має пеніс, який виливаючись на зовні каже про те, що він отримує задоволення, коли віддає.

Але парадокс в тому, що чоловік насамперед хоче брати, а жінка хоче віддавати. Чоловік звик досягати поставленої мети, отримувати від життя все, чого він хоче, і тому в глибині душі йому страшно, що коли він буде віддавати, його вважатимуть слабаком, а не сильним крутим воїном.

Жінка ж звикла дбати про дітей, давати їм те, чого вони потребують, і тому їй страшно, що якщо вона почне приймати блага для себе, її вважатимуть егоїстичною і поганою.

Лише тоді, коли вони навчаться слухатися своїх тіл і зрозуміють, що жінку робить жіночним вміння приймати, а чоловіка мужнім вміння віддавати, вони зможуть стати собою.

Троднощі в тому, що жінці лише здається, що вона вміє приймати. Справжнє прийняття - ці відсутність протесту проти будь-яких грубощів і хамства, байдужості навколишніх та критики себе. Ніколи не висловлювати докорів - ось що таке прийняття.

Чоловікові ж здається, що він вміє віддавати. Істинна віддача передбачає, що віддаєш не лише те, чого не шкода, що вважаєш правильним, а те, про що просять. Якщо просять дати розуміння і співчуття - дай. Якщо просять проявити терпіння - дай. Якщо просять дати свободу, відпустити по справах - дай, якщо вважаєш себе чоловіком. Казати жінці - навіщо тобі це - не турбота, а страх, що вона знайде на свободі більш мужнього, ніж він сам.

Віддавання чоловіка і прийняття жінки має бути неегоїстичним. В ідеалі, віддавання і прийняття переплетені. Треба вміти віддаючи приймати вибір інших, і треба вміти, приймаючи, визнавати і поважати вклад інших у наше життя.

Марк Іфрамов


Открыть | Комментариев 13

Нема часу


Прийнято вважати, що телеграф, телефон, потяги, автомобілі і лайнери покликані економити людині її дорогоцінний час, звільняти дозвілля, яке можна буде використовувати для розвитку своїх духовних здібностей. Однак відбувся дивовижний парадокс. Чи можемо ми, поклавши руку на серце, сказати, що  часу в нас, тих, хто використовує усі новинки техніки, більше, ніж його було в людей дотелефонної, дотелеграфної, доавіаційної пори? Та Боже ж мій! У кожного, хто жив тоді відностно в достатку (а ми всі тепер живемо у такому достатку), часу було в сто раз більше, хоча кожен тратив в ті часи на дорогу із міста в місто тиждень, а то й місяць замість наших двох-трьох годин.

Кажуть, не вистачало часу Мікелянджело чи Бальзаку. Але ж їм тому його і не вистачало, що в добі лише двадцять чотири години, а в житті всього лише шістдесят чи сімдесят років. Ми ж, дай нам змогу, будемо метушитися навіть сорок вісім годин на добу, будемо пурхати як заведені з міста в місто, з материка на материк і все не виберемо часу, щоб заспокоїтись і зробити щось не поспішаючи, справжнє, людяне.

Володимир Солоухін "Час збирати каміння"


Открыть | Комментариев 9

Романтичний егоїст


"Щоб отримати владу, удайте з себе слабкого".

"Я - моя власна піддослідна свинка".

"Я знайшов щастя саме тієї миті, коли припинив його шукати".

"Стати письменником дуже просто: достатньо відповісти "письменник" людям, які питають, хто ви за фахом".

"Успіх - це коли поразка не вдалася".

"Я виходжу з дому в пошуках нещастя, адже щастя мені і вдома вистачає".

"Так дивно зустрічати людей, які пишаються тим, що вони європейці".

"Будемо нести хвалу нашим нездійсненим бажанням, пестити наші недосяжні мрії: бажання зберігають нам життя".

"Ніколи не слід спілкуватися з людьми, яких ненавидиш, адже зрештою починаєш їх любити".

"Я пишу, щоб з'ясувати, що я думаю".

"Я вже так довго утікаю, що більше не пам'ятаю від чого".

"Сьогодні я перелічив усе, що пропонує мені світ. Дрібниці. Але цілого світу мені вистачає".

"Надати мені слово - кращий спосіб змусити мене мовчати".

"Писати означає чекати: письменник нагадує кіноактора між двома дублями, який часто просто сидить на стільці, чекаючи на свій вихід".

"Здається, мені слід припинити думати. Я довго думав, перш ніж дійти цього висновку".

"Якщо ти сидиш на лезі ножа, рано чи пізно тебе розріже навпіл".

"Чому це так приємно - кохатися без презерватива? Бо ризикуєш двома найважливішими речами: дати життя та наразитися на смерть".

"Люблю своє нещастя; воно завжди складає мені компанію. Інколи, коли я раптом стаю щасливим, мені наче бракує страждань. На сплін легко підсісти".

Фредерік Бегбеде "Романтичний егоїст"


Открыть | Комментариев 5

Диво


Минулого року маминій подрузі С. виповнилося шістдесят. Вона пішла на пенсію, записалася на якусь-там китайську гімнатику для старших людей в надії познайомитися із чоловіком своєї мрії. Шістдесят років вона чекала на такого чоловіка.

Минулого року С. зробила карту успіху - вже на пенсії. На тій карті був казковий принц, весільна сукня, червоний автомобіль і заміський будинок.

Я пам'ятаю її з дитинства - татова коліжанка, з тих, до яких не ревнують дружини. Її кухня завжди була дуже світлою і затишною, і навіть у часи кризових дев'яностих вона елегантно вдягалася, робила домашнє капучіно й морозиво і ми розмішували в ньому цукор срібними ложечками. Я і мама.

Ми з мамусею ходили  часто в гості до С. Стригти мені гривку, бо вона непогано стригла. Або щось перешивати - моя мама вміє шити, але С. шиє краще. Тоді, коли усі носили старі пальта та темний похмурий одяг - дев'яності!!! - вона вдягала світле кашемірове пальтечко, світлі пастельні спідниці - така собі супер-леді у світі невдоволених життям, приголомшених безгрошів'ям, затюканих у переповних трамваях, загнаних під ковдри диким холодом через невчасно увімкнене опалення... Так вирізнялася з-поміж них.

С. належала до однієї з протестанських церков. Віддавала щоразу десятину із отриманих грошей - так вона прочитала у Біблії і так робила все життя. Працювала у лікарні й завжди знаходила якусь стареньку бабусечку, носила їй їсти, прала їй спіднє і доглядала до видужування або до смерті. В дитинстві С. мені здавалася кольоровою феєю. Я не розуміла, чому друг мого тата не захотів з нею зустрічатися, пояснивши все тим, що його квартира - не будинок для інвалідів. Лише згодом, підростаючи, я зауважила одну прикру деталь - ця жінка горбата. Настільки горбата, що з одного боку її тазобедерна кістка зрослася з ребром.

Цього літа вона вийшла заміж.

Щодня, двадцять п'ять років поспіль, вона прокидалася о шостій, випивала два літри води, одягала лосіни, спортивний закритий купальник, і дві години робила вправи на хребет. Вправи з м'ячиком, вправи  на розтяжки. У школі її звільняли з фізкультури через інвалідність. Сьогодні вона сідає на повний шпагат. Носить короткі спідниці і має дуже гарні ноги.

Протягом життя вона двічі закохувалася. Чоловіки, яких вона любила, засипали її компліментами, захоплювалися тим, як гарно в неї в хаті, як смачно вона готує, які дивовижні має очі, а потім одружувалися з іншими, без проблем зі здоров'ям. С. плакала, хворіла, занепадала духом, не приходила до нас по півроку. А потім оговтувалася і жила далі.

На минуле Різдво подруга дитинства запросила її до себе в Німеччину в гості й познайомила з одним дуже милим і спортивним вдівцем, який має червоний автомобіль і шукає хорошу дружину.

С. вивчила за зиму німецьку, оформила всі необхідні документи, а влітку вони одружилися. Це було її маленьке власне диво, яке вона собі створила. Придбала дуже гарну золотисту сукню, яка повністю облягала фігуру. Маленький капелюшок з вуалькою. І відсвяткувала своє весілля. Того дня вони фотографувалися у Старому Львові, й так гарно обоє виглядали, що туристи думали - ця пара заробляє собі на життя, фотографуючись.

- Сьогодні люди не хочуть ні до чого докладати зусиль, хочуть висмоктати усе з пальця. Сучасна людина - лінивий споживач, який хоче їсти що попало, не рухатися, нічого не робити, а потім каже - за які такі гріхи мені не щастить? - казала якось С. - Коли я тільки почала займатися, і вже у зрілому віці, не дитиною - мені страшенно боліла спина. Але я раділа, бо думала - вона болить, значить рівняється. А сьогодні у мого племінника скалка в пальці була - він ходив до хірурга, робив перев'язку і пив анальгетик.

С. сама собі вирівняла хребет. Вже після тридцяти п'яти, коли всі лікарі їй сказали, що це неможливо, і навіть операцію в такому віці робити ризиковано. Старші матрони осудливо хитали головами - у її віці про душу треба думати, а не про тіло. І зневажливо дивилячись на її короткі спідниці, ковтали таблетки. І заздрили - артеріальний тиск має як молоденька, ніякого тобі каміння в жовчному, ніякого тобі ожиріння печінки і цукрового діабету. І ноги без набряклих вен.

Heppy end


Открыть | Комментариев 21

Вбивство?


Колись, коли я вчилася в школі, у нас в понеділок був перший урок праці. Ми мали грядку під шкільним парканом, садили на тій грядці квіти, викидали сміття і от у сміттєвому баку дівчата знайшли загорнуту в поліетиленовий мішок мертву дитину. Дитина була зовсім маленька, нам потім вчителька казала, що мабуть семимісячна, чи восьмимісячна, вже не знаю. Ми викликали міліцію.

Згодом маму-дітовбивцю знайшли і судили. Кажуть, та дівчина використовувала на свій захист такий агрумент - я її вбила, але ж народила її також я...

То я що хочу сказати - маму, яка вбиває свою семимісячну чи восьмимісячну дитину, судять, а мама, яка вбиває свою одномісячну дитину, спокійно собі живе, горя не знаючи.

Поясніть мені - де логіка? Чому дитину, яка має місяць, вбивати можна цілком легально у найближчій гінекології, а дитину, яка має сім чи вісім місяців, вбивати не можна, бо це кримінальна відповідальність?


Открыть

а який ти?


дивовижно, як натхненно відстоюють своє право бути "таким, яким я є" ті, хто на запитання "а який ти?" не знають що відповісти


Открыть | Комментариев 6

Тяжко жити


Роздрукую цю фотографію і носитиму в гаманці для самозахисту.

Показуватиму кожній невдоволеній життям бабці, яка на мене нападатиме із своїми жалями, бо не та тепер ковбаса, що колись. Бо їй на страість літ доводиться кріп продавати, а вона би хотіла бути цілителькою і створити інститут народної медицини. Однак москалі не дають. Або американці. Коротше хтось з них, все залежить від того, з якого регіону походить бабка.

Ось що значить тяжко жити.


Открыть | Комментариев 7

Тваринка


            Кожна тваринка схожа на свого господаря


Открыть | Комментариев 5

Шлях Діогена


Одного разу Діоген їв суп із сочевиці, сидячи на порозі якогось будинку. 

В Афінах не було дешевшої їжі, аніж сочевиця.

Інакше кажучи, якщо ти їси суп із сочевиці, значить твої справи йдуть погано.

Мимо проходив один із міністрів імператора і сказав йому:

- Ех, Діогене! Якщо би ти навчився бути покірним і лестити імператорові, тобі не прийшлось би їсти стільки сочевиці.

Діоген відірвався від їжі, підняв очі й пильно подивившись на багатого співрозмовника, відповів:

- Ех, мій брате! Якщо би ти навчився їсти сочевицю, тобі не довелося б бути таким покірним і так лестити імператорові.

Це і є шлях Діогена. Це шлях самоповаги і захисту власної гідності, яка стоїть вище за нашу потребу в схваленні.

Хорхе Букай  "Я хочу розповісти вам про..."


Открыть | Комментариев 4

Про слона на ланцюгу


Коли я був маленьким, я обожнював цирк, а більше за все мені подобалися звірі. Особливо мене приваблював слон, як я потім дізнався, він був улюбленцем усіх інших дітей також. Під час вистави ця велетенська дика тварина демонструвала усім свою небувалу вагу і силу... Але після закінчення свого номера і до моменту наступного виходу на сцену слон завжди сидів на ланцюгу, один кінець якого був прив'язаним до його ноги, а інший до кілочка, вбитого в землю.

Це був усього лише маленький шматочок дерева, забитий в землю на кілька сантиметрів. І хоча ланцюг був товстим та міцним, мені здавалося абсолютно очевидним, що така сильна тварин, здатна вирвати з корінням дерево, могла б легко вирвати той кілочок і втекти.

Це досі залишається для мене таємницею.

Що ж його тримає?

Чому він не втече?

Коли мені було п'ять чи шість років, я ще вірив у мудрість дорослих. Я запитував про це вчителя, батька чи дядька. Один із них мені поясни, що слон не втікає, бо він ручний.

Тоді я задав абсолютно очевидне для мене запитання: "Якщо він ручний, то чому ж його прив'язують?"

Пам'ятаю, я не отримав жодної зрозумілої відповіді. З часом я забув про слона і про таємницю його ланцюга і пригадав про це лише в компанії інших людей, які хоч раз задавали собі це запитання.

Кілька років тому я виявив, що, на моє щастя, хто достатньо розумний розкрив цю таємницю:

Цирковий слон не втікає, тому що з дитинства був прив'язаним до такого кілочка.

Я заплющив очі й уявив себе, беззахисне новонароджене слоненя, прив'язане до кілочка. Я впевнений, що тоді слоненя смикало і тягнуло зі всіх сил, щоб звільнитися. Але, незважаючи на всі старання, воно нічого не добилося, тому що тоді цей кілок був занадто міцним для нього.

Я уявляв собі, як він увечері падає з ніг, а врінці намагається знову і знову... Поки одного жахливого для нього дня, слоненя не скорилося долі, визнавши своє безсилля.

Цей велетенський дорослий слон не втікає із цирку, тому що думає, бідолашка, що не може.

В його пам'яті залишилося відчуття власного безсилля, яке він відчув відразу після народження.

І найгірше за все, що він більше ніколи не ставив під сумнів ці спогади.

Ніколи більше він не намагався застосувати власну силу.

- Таке життя, Деміане. Ми всі трохи схожі на того циркового слона: в цьому світі ми прив'язані до сотні таких кілочків, які обмежують нашу свободу.

Ми живемо, вважаючи, що "не можемо" робити безліч речей, просто тому, що одного разу, вже давно, коли ми були маленькими, ми спробували і не змогли.

Тоді ми вчинили, як той слон, ми занесли у свою пам'ять таку установку: "Не міг, не можу і не зможу ніколи".

Ми виросли з цією установкою, яку самі собі дали, і тому більше ні разу не намагалися вирвати кілочок.

Іноді, коли ми чуємо дзвін ланцюга, ми дивимося на той кілок і думаємо:

Не можу і не зможу ніколи.


Хорхе зробив довгу паузу. Потім підійшов до мене, сів навпроти і продовжив:

- Ось що з тобою відбувається Деміане. Тебе пригнічують спогади про того Деміана, якого вже нема і який не зміг. І єдиний спосіб дізнатися, зможеш ти чи ні добитися чогось - це зробити нову спробу, вклавши в неї усю душу...

Всю свою душу!


Хорхе Букай "Я хочу розповісти вам про..."


Открыть | Комментариев 5

Ніжність


Я пам'ятаю, як ми, продираючись крізь туман, йшли з кошиками збирати слимаків. Вони жили далеко, біля рова, на верболозах - смугасті, круглі, подовгасті... Найбільше було з великими круглими мушлями. Вони гуляли сім'ями в траві, і ми приземлялися біля них, зарошувалися до вух у високій траві, і збирали.

Це були наші діти і жили на пеньках в саду. Ми з подружкою Альонкою таких дітей зносили в садок багато - різнокольорових жаб з болота, польову руду мишку, про яку дідусь казав, що то ласка. Ласка жила в банці у веранді, ми її годували морквою і пшеницею, а одного разу банка перевернулася і ласка зникла.

Потім бабуся зробила розгон, бо по дворі не можна було пройти, щоб не наступити на жабу чи слимака. Найбільше бабусю дратували миші - вона казала, що власних мишей, хатніх, їй вистачає, тому нема чого зносити з полів. І так грізно, як тільки могла, заборонила приносити у двір різних тварин. Ми старалися як могли не приносити. Але одного разу, коли комбайн жав пшеницю на колгоспному полі, він вирив нору із мишенятками. "Ах, які гарнюні!" - подумали ми, позбирали їх у сумку, а мишеняток було десь штук із двадцять, і сумку поставили у моєму ляльковому куточку в хаті. Там ми своє господарство підгодовували, поїли водичкою з консервної банки з-під шпротів. Аж одного разу бабуся, коли прибирала в хаті, їх знайшла. Вона взяла сумку в одну руку, кота в іншу, понесла усіх за дорогу і висипала миші на поле перед котячим носом. Вона подумала, що йому мало б смакувати. Кіт, коли побачив таку мишину зграю, перелякався і втік.

Пам'ятаю, як ми з Альонкою одного разу принесли додому здохлу пташку. Я сказала, що від холоду тваринки лише засинають, тому коли їх добре зігріти, вони прокинуться. На дворі дійсно було холодно - дощовий полуничний червень - тому все виглядало цілком логічно. Ми постелили пташці у кошичку і поставили кошичок на грубку. І забули. А коли з кошичка почали вилітати велетенські чорні мухи і в хаті постійно смерділо чимось здохлим, бабуся зазирнула в кошик і знайшла нашу пташку. Точніше, те, що від неї залишилось.

Минулого літа приїхала Альонка з Італії. Худесенька, височезна. Вона пробувала влаштувати своє життя в Україні, пробувала-пробувала, але коли її мама в Італії захворіла на рак, Альонка зібрала речі й поїхала. Ми сиділи у тій веранді, де ласка жила в банці, мололи кавові боби у ручній старовинній кавомолці і варили каву із лимонною цедрою. Вона сказала, що це такий супер-рецепт якогось там італійського регіону. Сказала, що їй добре там. Щоправда тут вона працювала перекладачем англійської, а там - у супермаркеті товари фасує. Але там сонце, море і мама. Я сказала, що мені добре тут. Мало сонця, все більше дощ і туман. Нема моря. Але є мама. І більше в нас не було про що говорити. Ми усміхалися одна одній. І така глибока ніжність перетискала горло. Я колись так любила її усмішку. З цієї усмішки починалося літо й усі літні пригоди. З цієї усмішки починалися канікули.

А потім ми пішли в садок, і на яблуні, яка виросла з пенька, купчилися слимаки.

- Вони досі у вас живуть? - здивувалася Альонка.


Открыть | Комментариев 7

Дахи


Моя мама працювала у центрі Львова. Такий високий будинок, з одинадцятого поверху якого видно всі львівскі дахи. Вона завжди працювала. Вона працювала так, як я ніколи в житті не буду працювати. Сьогодні, звільняючись з наступної роботи, я це роблю, щоб "не засмоктало" так, як мою маму.

Бо маму засмоктало. Так засмоктало, що усі свої дитсадочківські вечори я сиділа на резинових колесах із вихователькою дитсадка, бо дитсадок закривали, і ми чекали на вулиці, коли за мною прийдуть батьки. Вихователька курила, до неї приходив залицяльник і вони шепотілися про те, які тепер батьки безвідповідальні, і як тепер батьки залишають дітей на призволяще. А я уявляла собі замок, в якому колись буду жити і всі повмирають від заздрощів.

Маму "засмоктало". Тата "засмоктало". Пізній соціалізм, який розвалювався на очах. Польські кольорові лахи, які де-не-де з'являлися на дітках тих підприємливих батьків, які починали їздити в Польшу, або до яких приїжджали поляки, що вважалося найкрутішим зі всього. Пізні вечори під зорями, шепіт закоханої виховательки і її хлопця, у виховательки сині тіні над очима і яскраво рожева помада - як же це гарно...  У її хлопця - джінси. Модний хлопець.

Не любила я дитсадка. А любила коли мене мама брала на роботу, у той високий будинок, з якого видно було усі дахи старого Львова. У мами на роботі було багато кольорових олівців, бо вона працювала землеупорядником і вручну малювала карти. А ще була друкарська машинка, на якій можна було друкувати букви. Я ще не вивчила букв, але мені дозволяли друкувати і потім забрати додому листок із тими надрукованими буквами. Коли я їздила до бабусі в село, я везла із собою свої друковані листки, читала з них бабусі несусвітні історії, які буцім-то там написані і бабуся казала: "Хороше".

Любила я ті дахи. Все росла і любила. І дахи, і мамин кабінет, у який ми приходили з подружками з універу їсти і ксерити конспекти. Туди ми приходили набирати на компі перші курсові та перші статті. У тому кабінеті пахло жінками, духами, лаками для волосся, лаками для манікюру, шерстю, з якої вони собі в'язали светри. Фруктовими і трав'яними чаями, кавою... Тут завжди про когось пліткували, залицялися до начальника, обговорювали рецепти закруток. 

А з велетенських вікон, на яких згодом штори поміняли на жалюзі, на яких стояли зарості китайських роз, кактусів та в'юнких рослин, видно було усі львівські дахи старого міста.


Открыть | Комментариев 17

Вакації


Пам'ятаю, після залікової сесії і перед початком екзаменаційної ми з найкращою подружкою М. Х. зажди їздили до мене в село позасмагати на озері. Вода ще була холодною, бази відпочинку порожніми. Навколо баз відпочинку спалювали прорубаний ліс, воду чистили від осоки. Рибалили рибалки у високих гумових чоботах. Нам поміж ногами плавали мальки, яких ніхто ще не сполохав. І ми - білосніжки в купальниках з минулого сезону - попискуючи від холоду, швидко забігали у воду, хвилин десять натхненно плавали, бо як зупинишся хоч на хвилину, то задубієш. А потім, розбризкуючи навколо себе сміх і холод, вибігали на сонце.

До озера ми йшли пішки сім кілометрів через сосновий ліс. Колись у нас в селі були велосипеди, але коли помер дідусь, а бабусю ми забрали на зиму до Львова, велосипеди пороздавали. Один - моїй племінниці, інший забрав дядько собі. Чомусь вважали, що за зиму їх вкрадуть. Тому до озера ходили ми пішки. І це було в кайф. Навіть не так озеро, як ці пахучі прогулянки, коли ми, двоє дівчат у панджі з рушників, щоб нас не з'їли комарі, йшли через сосновий ліс і обговорювали звісно ж хлопців, які нам не дзвонили, або дзвонили, або підморгували, або ми їм морочили голову задля самоствердження.

М. Х. їздила до мене в село щоб схуднути. Вона мала схильність до зайвої ваги. А щоденні прогулянки до озера і назад, а також пісна їжа двічі на тиждень - моя бабуся постила - робили свою справу. Я їздила, щоб бабуся хоч трохи побула в селі. Її саму не пускали, бо мало там що з нею станеться. А з нами пускали. Такі собі вакації на трьох.

Ми просушували на дворі постіль, протоплювали і провітрювали кімнати, щоб не було сирості. Бабуся готувала свої пісні супчики з фасолі або щавлю. А вечорами ми читали дамські дитективи Платової. Тоді саме був пік моди на російські дитективи, з'явилася Донцова. Але Донцова нам ніколи не подобалася, подобалася Платова. Пам'ятаю, вона писала гарно, з настроєм.

Двічі ми попали на сезон дощів. Увесь тиждень замість того, щоб засмагати, ми палили дрова, куталися у шерстяні коци і читали Набокова. Його книжечки були маленького формату, коштували дуже дешево, чотири гривні, і ми купували їх серійно. Бабуся читала Євангеліє біля вікна, щоб краще було видно. А щоб очі не втомлювалися, вона їх промивала час від часу медом. Потім лежала горілиць, очі їй пекли і мед витікав впереміш зі сльозами на щоки. А через якийсь час бабуся знову читала, притуливши книжку до вікна у сутінках безпробудного дощу.

А потім бабуся померла, М. Х. вийшла заміж і переїхала в Карпати займатися туристичним бізнесом. Я ще кілька разів пробувала повторити такий травневий відпочинок заради засмаги на початку літа. Аж поки минулого року не захворіла на запалення легень.

А сьогодні сиджу, перед моїм носом кишенькова книжечка "Захист Лужина". І кавуся пахне. І дощ безпробудний за вікном.


Открыть | Комментариев 13

Дисфункція системи мотивації


Художник Істван Сандорфі.


Открыть | Комментариев 3

Самотність


Ми народжуємося самотніми, живемо самотніми і помираємо самотніми.

Самотність - це сама наша природа, ми її не створюємо. Оскільки ми її не усвідомлюємо, то залишаємося незнайомцями самим собі, а замість того, щоб бачити самотність як безмежну красу і блаженство, мовчання і спокій, невимушеність існування, ми помилково приймаємо її за відчуття самотності.


Відчуття, що ми самотні, помилково розуміють як самотність. Як тільки ти усвідомлюєш свою самотність як те, що тобі самотньо, весь контекст змінюється. В самотності є краса і вишуканість, позитивність; відчуття, що тобі самотньо - бідне, негативне, темне, моторошне.

Відчуття, що тобі самотньо, залишає порожнечу. Чогось не вистачає, щось потрібне, щоб її заповнити, тому що, перш за все, це помилкове розуміння. І різниця між цими поняттями з віком збільшується.

Люди так бояться бути самотніми, що роблять неймовірні безглузді речі. Я бачив людей, які на одинці грають в карти; партнера нема. Вони вигадують ігри, в яких одна й та ж людина грає в карти за двох.

Ті, хто пізнав самотність, кажуть щось абсолютно інше. Вони кажуть, що нема нічого гарнішого, спокійнішого, радіснішого, як бути одному.

Звичайна людина намагається забути про те, що їй самотньо, а та, яка медитує все більше і більше знайомиться зі своєю самотністю. Ця людина залишила світ; вона пішла в печери, в гори, в ліси просто заради того, щоб побути насамоті.
Вона хоче знати, ким вона є. В юрбі це важко; в ній стільки галасу. І ті, хто пізнав свою самотність, пізнали величезне блаженство, можливе для людських істот - тому що сама твоя сутність це блаженство.

Зрозумівши свою самотність, ти можеш спілкуватися; тоді твої стосунки будуть приносити тобі велику радість, тому що вони виникатимуть не від страху.

Віднайшовши свою самотність, ти можеш творити, можеш захоплюватися чим хочеш, тому що ці твої захоплення більше не будуть втечею від самого себе. Тепер це буде способом самовиразитися; тепер це буде проявом твого потенціалу.

Але перша вимога: пізнай свою самотність абсолютно.

Твій перший і найнеобхідніший крок до того, щоб знайти сенс і значення життя, - увійти в свою самотність.

Ошо


Открыть

Хлопець, який не покидає дівчат


Був у мене колись інший блог. Я забула до нього і пароль, і логін, і навіть поштову скриньку, яку там вказувала. І ось випадково знайшла цей блог, а на ньому дуже смішний запис. Ділюся.

- Я ніколи не покидаю дівчат. Чесно. Я вважаю, що жінка не заслуговує на те, щоб почуватися покинутою.
- Ясно. А твоя колишня дівчина?
- Я її не покидав. Я досі її вітаю з днем Валентина. Хай хоч іноді почувається щасливою. Нє, ну я ж сам її зрадив. Так що, як казав якийсь класик - ми відповідальні за тих, кого приручили. З восьмим березня привітав. Вона рада. Поширила собі на сторінці ангела і написала - мужчина мне подарил крылья.
- А вона знає, що ти з нею вже не зустрічаєшся?
- Бачиш, там така ситуація була. Мені сподобалася її подружка. Тобто перше я зустрічався з подружкою, вона мені більше подобалася. Але Надя, ну, колишня дівчина, вона така, на позитиві. Сама подзвонить, завжди з шуток сміється, а Оля, та її подружка - вона така, закритіша. Ну і Надя мене завжди вітала зі святами, двонила. Одного разу - у нас була компанія одна, Оля не пішла в клуб, а Надя пішла. Ну і там ми замутили. Я думав, вона своїй подружці нічого не скаже, а вона розказала усім, і подружці, що в нас серйозні стосунки і що ми вже давно переписуємось. А вона красавіца, шортікі короткі, блондинка. Написала в статусі, що любить, поставила мою фотку собі на аватарку. Ну і я подумав, що ладно, попробую з Надькою, бо ж класна дівчина, а потім повернуся до Олі.
- А що Оля?
- Оля - сука. Вона така натуральна стєрва, розумієш? Не брала трубки, коли я дзвонив. Просто ніяк не реагувала. Взагалі. Навіть статусу не змінила. Ніби мене просто не було. Навіть з Надькою не посварилася. Якби любила, то посварилася б. Коротше, стєрва. Краще від таких дєвок триматися подалі.
- А ти їй дзвонив?
- Раз дзвонив. Вона не взяла трубки, то що я буду надзвонювати? Тільки ж серце до неї прикипіло. Серцю не скажеш, що сука. А Надя - вона хороша. Вона така душевна. Красавіца, знову ж таки. Сексі-дівчина. Тільки ж серцю не накажеш. То я деколи її вітаю зі святами, сплю деколи з нею. Ну, вона така, позитивна. Але я з нею не зустрічаюся. Ми друзі.
- Ясно.
- То коли ми зустрінемось? А то я все розказую-розказую, а ти все ясно і ясно. Може подружок гарних маєш? Я дивився - є пару таких нічого.
- Познайомити?
- ))) Ага, ревнуєш? Та нє, ти мені подобаєшся, чесно. Я хочу перше з тобою спробувати. А з подружками я ще вспію познайомитися. Ти мені справді подобаєшся.
- То ти кажеш, що не покидаєш дівчат, а вони тебе?
- Ну да, не покидаю. Вони самі. Я все роблю, що можу, чесно, все. І квіти, і компліменти, і вожу їх вскрізь. Я не знаю, чого вони хочуть ще. Поначитувались всяких книжок, а тепер хлопцям на нервах грають.


Открыть | Комментариев 21

Дитячі емоції


З цих фотографій ми дізнаємося, що дітки не лише сміються і бавляться, як нам про це розповідає реклама,  а відчувають ще й інші емоції.


Открыть | Комментариев 21

Валентинка


Ночувала в подружки. Вона має таку рожеву скриньку, а коли посвариться з чоловіком, цю рожеву скриньку виймає й перечитує листи, відкритки та валентинки. Там і мої листи є - ще в школі писали одна одній на літніх канікулах. Коли ми вчора рилися у цій скриньці, я раптом подумала, що ніколи не отримувала валентинок. Уявляєте? В когось їх так багато, а я ніколи не отримувала жодної.

Спершу, в школі, я ходила вся вимазана у фарбу, клей і глину - наслідки художки й захоплення квіллінгом - і на мене не звертали уваги хлопці. Тобто звертали, але зазвичай на уроках математики, коли їм треба було контрольну робити.

В універі якось так склалось, що закохувалась тільки в тих, хто мене оминав десятою дорогою. А коли хтось залицявся, я думала, що йому щось треба, типу контрольної, і жорстоко мстила. Всі залицяльники були обсміяними поганьбленими жертвами, які іноді, пронизливим голосом, вигукували "Павліна!!!", коли я занадто розійдуся.

Багато років я зустрічалася з хлопцем, який вважав для себе справою честі не святкувати день Валентина. Це був його життєвий принцип. Загалом він був людиною не дуже принциповою - брехав, використовував людей у своїх цілях. Але щодо дня Валентина дотримувавався принципів суворо і непохитно.

Мені двадцять дев'ять, а нікому й в голову не може прийти, що я хочу валентинку. Залицяльники не дарують.

Один вважає, що я розбещена чоловічою увагою, а значить далі розбещувати не варто. "Мазя, - каже він мені, - Лише хлопці, у яких зовсім нема почуття власної гідності можуть дарувати дівчатам квіти і писати валентинки. Якби всі були такими як я, то ти була би шовкова".

Інший хоче женитися, бо йому 35 і не час на сантименти. "Будь серйознішою", - вмовляє, коли я пояснюю, що так сходу, заміж, без жодного побачення і поцілунку не можу.

А ще інший, навпаки, хоче тільки сексу і вважає за потрібне з'являтися раз в півроку, щоб запропонувати свої послуги. Потім, коли я від них відмовляюсь, видаляє мене з друзів у соцмережі й пише на своїй стіні, що далі прощати таких невдячних дівчат не може.

Тим часом я досі, з величезним запізненням чекаю, що мені наступного року хтось таки напише валентинку. Як це так, в усіх є, а в мене нема.


Открыть | Комментариев 9



Содержание страницы

Метки

Календарь
Июль
ПнВтСрЧтПтСбВск
     
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
ОБОЗ.ua