Балакуча жінка знає сутність речей

 


paaavlina

Меткиспогади

Улюблена осінь

Я пам'ятаю, як тата в дитинстві називала "Міша". У мене мабуть не було до нього тих почуттів, які мала би мати до батька дитина. І я за це себе картала. Все життя.

Колись я його любила. Я дуже його любила - пам'ятаю, як цілувала його руки, а вони були м'якесенькі, білі, із синіми жилками, і я ті руки цілувала, ще малесенькою. Потім пам'ятаю, як вірила, що він все може. Десь так у 13-14. І коли він мені казав, що неможливо првести до нас додому телефон, я в це щиро вірила. Коли він казав, що неможливо жити інакше, ніж ми жили - а жили тоді без світла. У моїй кімнаті не було світла. Татові майстри роздовбали мені стіни, шукаючи те світло, а світла всеодно не було. Я так і жила - при настольній лампі, із роздовбаними стінами, дірки на яких я намагалась завісити своїми картинами - в художку все ж ходила. А потім його авторитет безповоротно впав, коли після однієї істерики - я сиділа на підлозі, плакала і рвала папірці з відчаю - тато за півроку провів телефон. А потім приїхав  мій дядько, поколупався викруткою у дротах і з'явилося світло. І ніяких стін розбивати не треба було.

Коли тепер старі люди городять всяку єресь про те, що сьогодні нема робітничих спеціальностей, а в радянському союзі були чудові електрики, столярі, сантехніки і так далі - я чомусь завжди згадую ті роздовбані стіни у моїй кімнаті, роздовбані чудовими представниками робітничих професій. Ну і ще вічно протікаючий кран. І газ. І абсолютну безвихідь, коли тато їх, представників робітничих спеціальностей, приводив додому зграями, мама їй варила вареники, поїла їх і кормила, а після них лишалися роздовбані стіни, труби, запхані войлоком і смолою, ще якійсь дива дизайнерські...

Загалом, хотілося вішатись... у ті часи, коли замість того, щоб купити нову резинову прокладку, майстри змочували у смолі чи салідолі, вже не знаю в чому, всяке клоччя і заліплювали місце, що протікає.

Авторитет мого тата впав разом із першим нормальним ремонтом у нас вдома.  Не знаю чому, бо ремонт робився за ним же ж зароблені гроші, просто чомусь у новій квартирі із рівними стінами і новою сантехнікою я почала сумніватися у татовій всесильності. 

А в дитинстві я жила без нього. До трьох років я жила без тата. Ні, не тому, що він нас покинув - тато нас не покинув би ніколи, бо він нас з мамою любив. А тому, що моя мама вирішила - краще жити в селі, за двісті кілометрів від чоловіка, аніж у сімейному гуртожитку. І повезла мене в село.

З того всього я пам'ятаю лише те, що тата татом не називала - він для мене був "Мішкою", який приїздить раз в тиждень і мама з ним свариться.

Хоча і маму я в ранньому дитинстві не пам'ятаю. Коли мені було півтора роки, мама поїхала до Львова на роботу, а оскільки в дитсадок брали з трьох років, я лишилася в селі.

І мене виховувала бабуся. Одного разу мама приїхала після моря - вона на місяць їздила на море сама - я її не впізнала. Коли спросонку я відчула, що мене цілує якась жіночка, то почала плакати і кричати, і моя бабуся ще довго мене заспокоювала, все казала - це ж твоя мама, це твоя мама... Як ти могла її не впізнати?

Мені цим дорікали. Тим що я бабусю любила більше за батьків. І сама ж бабуся мені цим дорікала, і всі родичі казали - вона не любить маму з татом, вона любить бабусю...

Тільки я любила маму з татом. Я це мам'ятаю. Пам'ятаю ту безвихідь дитинства, коли я плакала і ходила до траси їх виглядати, а їх не було. Пам'ятаю, як казала собі - ще тиждень витерпіти, ще один тиждень витерпіти без них... Згадувала картинки свого щастя у Львові - тато читає журнал на кухні вголос - він виписував російські і українські літературні журнали - "Жовтень", "Нева", "Мир"... Мама готує їсти. І десь я сиджу біля журнального столика на маленькій табуреточці і розмальовую розмальовки.

Я пам'ятаю цю безвихідь. Це був абсольтний відчай - моя перша невзаємна любов до батьків. Вони мене забирали у дитсадок, але щоразу відвозили назад до бабусі, або до тітки - тітка бездітна, дитину з притулку брати не хотіла, бо це занадто великий клопіт, але час від часу побавитися мною була не проти. Це називалося "перевоспітаніє". Мене тітка привчала вчасно лягати спати, вчасно їсти, мити руки перед їжею ну і так далі.  Мама з татом посварилися - мене відвезли до тітки, перелякав собака - відвезли до бабусі, бо я вночі кричала і боялася спати, захворіла на ангіну - візвезли в село, бо мамі більше не давали лікарняного...

Мама каже - інакше не можна було. Каже - така була система, або з роботи звільняйся, або дитину тримай в селі, то що мені з роботи треба було звільнятися? 

Мені завжди хочеться їй сказати - так, мамо, треба було звільнитися з роботи. Але я цього не кажу, бо знаю, для моїх батьків робота була чимось святим. Це була священна установа, якої слід було триматися навіть тоді, коли вони нічого не заробляли, заради якої треба було жертвувати всім, навіть своїм економічним успіхом...

Ха, вони жертвували можливістю заробити гроші заради того, щоб втриматися на роботі!!!

Була така сторінка з життя моїх батьків, яку вони згадують із соромом. Кінець дев'яностих, я влітку в селі, а їм треба до мене приїхати і нема за що. Тому мама смажила пироги, і вони ці пироги продавали в поїзді. Для моєї мами і тата це був героїчний вчинок - вони, інженери з вищою освітою, які тримаються роботи, продають пироги!!! І заробляють на цьому більше ніж на роботі.

Було таке. Мама про це старається не згадувати досі, і досі не розповідає історії з пирогами своїй сестрі - тій самій, щоб брала мене на "перевоспітаніє". Мамі стидно це згадувати.

Мама каже - в усьому винна була система. Декретна відпустка тривала рік, а в дитсадок брали з трьох, то як тут будеш поруч із дитиною. Вона й так за свій рахунок ще півроку зі мною сиділа після декретної відпустки, бо ще годувала мене грудьми.

Тато писав щоденник. В ті часи, коли сам жив у сімейному гуртожитку, а я сиділа з мамою в селі. Писав у щоденнику - моя ріднесенька Павліночка, сиджу на роботі, а як згадаю мою дівчинку - аж тепло на душі стає... От їздив я до неї в гості, два місяці не бачив, а вона не змінилася - це що, моя дівчинка заповільнено розвивається?

Мама, вже потім, переїхавши до Львова, казала, що просиналася серед ночі і кричала - де наша Павлінка? І кидалася мене шукати - шукала під ліжком, на підлозі, думала, що я з колиски виповзла... А потім пригадувала - я ж живу не з ними, а в селі...

А я пам'ятаю свою першу велику невзаємну любов - з істериками, докорами, бажанням бути поруч з тими, кого люблю, і абсолютною неможливістю бути поруч з тими, кого люблю, бо інакше не можна, донечко, у нас робота!!! І це було відчуття абсолютного відчаю, абсолютної нездатності щось змінити, і абсолютної любові до тих, кого нема поруч.

Я їх розлюбила з часом, я звикла, що їх нема, що вони на роботі, або в селі, або на дачі, а в неділю треба відіспатися... Я звикла, що вони це все роблять виключно заради мене, а я невдячна тварь, яка постійно на них свариться і ображає. Я була невдячна дитина і як кожна невдячна дитина я розлюбила батьків. Навчилася читати, полюбила Толстого - я з тих божевільних, які "Війну і мир" перечитували вісім разів. Полюбила Бальзака. Бальзак дуже багато писав, його можна було читати роками і я це робила.

Потім полюбила хлопця, якого ніколи поруч зі мною не було, бо йому треба було працювати. І він мені писав повідомлення - ти моя ріднесенька Павліночка, я коли згадаю тебе на роботі, мені на душі тепліше стає... А я влаштовувала йому істерики і думала - звідки мені знайоме це відчуття абсолютного відчаю, абсолютного безсилля щось змінити? Я дихати без нього не могла, він жив за кілька кілометрів від мене, в тому самому місті, навіть в тому самому районі, і ми не могли зустрітися місяцями, і це було нездоланно, непереможно - ти що, Павліно, хочеш щоб я звільнився з роботи і проводив увесь час із тобою?

Так, я хотіла. Щоб він звільнився з роботи. Я ненавиділа його роботу так само, як ненавиділа роботу своїх батьків, і я хотіла, щоб він з неї звільнився. Я ніколи не слухаю радіо, і ніколи не слухаю його радіо. Його радіо заважало йому бути поруч зі мною.

Потім я його розлюбила. Полюбила бути одна, пити одна каву в кав'ярні, гуляти одна парками, полюбила громадські бібліотеки і Салмана Рушді - він пише дуже довгі книжки, які можна дуже довго читати і ні про що не думати.

Усе своє дитинство любила осінь. Мене забирали в дитсадок, потім - у школу, восени. Восени я жила вдома. А на вихідні ми з татом і мамою їздили в село, рвали яблука спеціальними тичками, на верху такої тички був малесенький кошичок, і в той кошичок потрапляло яблучко, і те яблучко тато давав мені, я виймала його з малесенького кошечка на кінці тички і клала у ящик, де яблучко мало пролежати всю зиму.

Восени мене відівчили називати тата "Мішкою". Всі в родині стали звертатися до нього "тато". Татом його називала бабуся, дідусь, тітка і моя мама. Я ще якийсь час пручалася проти тиску середовища і запекло повторювала - Міша, Міша, Міша... Але таки зламалася і сказала вперше в житті - тато.

В селі кімнати пахли яблуками, подвір'я пахло яблуками. Мені мерзли пальці на руках і я натягувала на них пальто. Тато пояснював мені принцими лазання по деревах - виявляється, лазити на дерево треба босою, щоб не пошкодити кори, і не ставати на сухі гілки, на яких нема листя, бо вони можуть обвалитися в пасти. Ми завжди з ним гребли листя - вздовж хати стояли вже наготовлені дідусем засіки, в які треба було засипати сухе листя, аж до підвіконня. Це щоб взимку було тепліше. Дідусь завжди з тата підсміхався, казав, що мій тато "грамотний дурак". Тато в селі завжди робив із себе сільського хлопця - носив якісь старі лахи, брався за всяку роботу, щоб "влитися у сім'ю". Тільки мій дідусь всеодно любив більше іншого зятя, чоловіка бездітної тітки. Інший зять не допомагав у селі, але мав машину і всіх завжди кудись підвозив. 

А довгими осінніми вечорами тато мені розповідав про Робінзона Крузо. Ми з ним лежали в ліжку, біля ікон горіла лампадка, на вікнах біли вимережені на білих фіранках квіти і я дивилася, як ці квіти спершу стають синіми, потім темно-фіолетвими і врешті чорними. Мама до нас ще не йшла, вона збирала сумки, щоб завтра їхати до Львова. І ми з татом боролися - хто кого... Він старався мене приспати, щоб піти і допомогти мамі готуватися до від'їзду, а я старалася не заснути, поки не прийшла мама, а вже тоді, коли вона прийде і ляже поруч зі мною, засунути їй голову під шию і заснути, вдихаючи рідний солодкий запах щастя.



Рекомендовать запись
Оцените пост:

Откуда приходят на эту запись за последний месяц   1 день 10 дней 30 дней

Нет данных


Рекомендував цей запис
  • (0/0)
Рекомендував цей запис
  • (0/0)

  • (+1/0)
дякую за відео
  • (0/0)
Одна з кращих композицій Крихітки, дарма що кавер. Оригінал від ТНМК не так бере за душу...
  • (0/0)
Рекомендовал эту запись
  • (0/0)
Рекомендовал эту запись
  • (0/0)
Рекомендовал эту запись
  • (0/0)
Рекомендовал эту запись

Як завжди - цікаво, атмосферно і щиро.

  • (0/0)
Рекомендовал эту запись

Наштовхує на різні думки...

  • (0/0)

 



Метки

Календарь
Июль
ПнВтСрЧтПтСбВск
     
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
ОБОЗ.ua