Балакуча жінка знає сутність речей

 


Історична особа


Двоюрідна бабця зі Слов’янська казала, що нічого так не любила в юності, як малосольні огірки просто з бочки. Ламала шматок хліба, витягувала з бочки малосольний огірок, і мчала на зелені луги до дітей, овець, мрій про далекі горизонти.

Вона поправилась на малосольних огірках з хлібом, була круглою дівчиною із рум’янцями на всю щоку. Жити б їй спокійно у хаті під солом’яним дахом, родити дітей і їсти свої малосольні огірки. Але ж ні. Далекі горизонти манили.

Вона ще не знала в ті часи, що мрії збуваються. Думала – це так собі, забавка дитяча, помріє і забуде.

А її взяли і вивезли на Сибір. За куркульство, за те, що брат був бандерівцем, за те, що жила на Волині. У Сибіру схудла, виблідли її рум’янці, а за хлібом доводилось по головах йти. Була маленькою і легкою. Вилазила на чергу і по плечах, по головах, проривалась вперед. І добре, що проривалась. Бо на останніх у черзі випадали крихти, вони пили підсолену воду, щоб було ситніше, і вмирали від виснаження на шахтах. А вона жила. Бідно, голодно, важко, однак жила.

Повернулась із Сибіру справжньою комуністкою. На Західній Україні не приписували – оселилась у Слов’янську. Була однією з тих, хто мріяв про перемогу ДНР. Приховувала все життя від дітей правду про Сибір. Її внучка переїхала жити в Крим разом із сім’єю – ховалась від фашистів.

На людях розмовляє російською – щоб не прознали, з якої вона сім’ї. Побоялась виробити підвищену пенсію для репресованих, бо у пенсійному фонді дізнаються, розкажуть сусідам, і живи після цього як хочеш. Я обіцяла їй фотографії з бабусею, вона хотіла почути мій голос, питала, чи не поправилась я з віком.

Ностальгує досі за тими соковитими хрумкими огірками своєї юності. Каже, нема тепер такої їжі як колись. Хліб не такий духмяний, огірки не так хрумтять, сни сняться не такі кольорові.

Сумує за зеленими лугами з вівцями, і за пахучим вітром. Вітер у них смердить заводами та вихлопними газами, а із забігайлівки поблизу віє цілодобово вітром смаженої картоплі. Каже – від того вітру і болячки нападають, і старість насувається все глибша. Якби разочок вдихнути той ароматний вітер дитинства – тут таки помолоділа б і ожила.

Але нема більше вітру безтурботного дитинства, скільки за ним не тужи, як його не шукай. 

На початку війни не дзвонила – вона ненавиділа нас, а ми її. Ненависть була такою глибокою, відчай таким великим. Вона жила у підвалі власного будинку, і були тижні, коли навіть світла не мала. Купувала бройлерів у сусідки за безцінь, щоб мати що їсти. А сусідка хотіла якнайшвидше позбутися курей і втекти в Крим. Казала тоді бабця, якби мала зброю пішла би на барикади. Здавалось, якщо житиме в ДНР – манна небесна падатиме щодня на підвіконня. Обіцяли пенсії як в раю.

Тепер знову повернулись до звичного спілкування. Бо війна війною, а сім’я важливіша. Вона - наша жива історична особа. Ми - її персональні бандерівці. І десь в глибині душі вона вірить, що колись до нас прийде, схопить малосольний огірок просто з бочки і помчить на зелені луги, покрті пінкою ніжних молодих овець. А в обличчя їй вітер - багном, валер'яною, медункою, чебрецем, хвоєю, водяними ліліями, рястом... 


Открыть | Комментариев 8

Любов і ненависть


Колись давно, коли ще звірі вміли говорити, я закохавалась.

Він мав великі прищі, червоні кеди, косички на голові і якийсь дурманний запах футболки, яку мені просто хотілося з'їсти, так солодко вона пахла.

Я дуже старалась, щоб з цих стосунків щось вийшло. Вигадувала всілякі сюрпризи, з ніг падала, щоб допомогти йому, коли він потребував допомоги. Але щоразу після старань не отримувала нічого. Тому істерила й скандалила, потім вибачалась, потім знову старалась і знову скандалила. Ми бігали по колу перемінної погоди мого настрою, незмінної адекватної потреби у допомозі, яку виявляв він. 

І так майже шість років.

Чарівний круг розірвала дівчина Олександра, з пишним носом, пошлим почуттям гумору і ще більшими стараннями ніж у мене - вона приїздила до нього з Київа до Львова на вихідні, щоб краще старатись, писала репортажі на його сайт. Ну і так далі. Поруч з нею він змінився кардинально. Почав колекціонувати туалетний папір. Розміщував фотографії фаллосів з повітряних кульок. Вони обоє захоплювались творчістю Ірени Карпи. 

Між іншим, мій косастий друг мене не покинув. Ми з ним пили чай напередодні розриву у його маленькій квартирі неподалік вокзалу, а за вікном голосно гриміли по бруківці машини, і перший сніг намочив моє пальто, воно зробило на паркеті велику калюжу. Ми їли печиво, говорили про ацтеків. А наступного дня, якихось десять годин по тому, я увійшла у вконтактє і побачила себе в чорному списку, а на його аватарі обличчя дівчини з пишним велетенським носом. Навіть дівчини не побачила, спершу ніс. І подумала - де він взяв такого носа? це ж не його ніс! А потім придивилась і зрозуміла, що то дівчина Олександра.

Закінчилось в них щасливіше. В чорний список він її не заніс, залишив серед друзів. Вона мала депресію, він якусь блондинку у Львові, шатенку в Києві. Я стежила за цією історією два роки після розриву. Іноді брала себе в руки, місяців два не заходила на його сторінку, а потім зривалась. Іноді він мені дзонив вночі, а я вдавала, що не знаю хто це. Одного разу привітав мене з днем народження. Не в той день. Але мене це не дуже здивувало - коли ми зустрічались, я попередежала його - любий, треба буде завтра привітати мене з днем народження, бо якщо забудеш - я ображусь. Навіщо було йому самостійно запам'ятовувати таку непотрібну дату?

Одного дня я довідалась, що дівчина з пишним носом була нашою третьою половинкою за рік до того, як ми розстались. І тоді розлюбила. Втратила інтерес до його історій. Бо пережити, що мене покинули, навіть в такий дивний спосіб, я могла. Але що мене зраджували і брехали більше року  - це відразу змінило все. Якось спогади про любов перетворилися на спогади про абсурдність моєї любові, спогади про мрії перетворилися на спогади про власну дурість - як я могла мріяти про таку дурню, якщо він мене зраджував?!! У мене почалася затяжна ненависть.

Жертви моєї ненависті опинилася на кладовищі соцмереж. Двоє. Один хлопець спробував мені збрехати, що я в нього єдина. Віднайшла ще шість єдиних і познайомила їх між собою. Відтоді в соцмережах не з'являвся, принаймні під своїм ім'ям. Інша жертва - жертва власних ілюзій. Хлопець, який думав, що можна мене бачити раз в рік і при цьому з якогось дива я вийду за нього заміж. Між іншим він таки знайшов свою половинку - дівчина, яка бачила його лише два рази, запропонувала з нею жити. Головним його життєвим кредо було - не перенапрягатися.  

Не знаю, що потім сталося. Може я вирішила більше ніколи не бути обдуреною. Може ліміт моєї любові вичерпався. Може з віком гострі емоції минають. Може відмерли якісь нервові закінчення. Але стихло все. Тиша така глибока, сон такий міцний. 

Всі такі милі, симпатичні, хороші. Я така мила, симпатична, хороша. Ми спілкуємось про натхнення, добро, погоду, байти і татуювання, про поліграфічний дизайн і ще якусь фігню, але тиша не замовкає.

Від неї закладає вуха. Від неї крутиться голова. Жодні слова не зданті її зруйнувати. 

Мій колишній мав такий статус - світ змінюється після кожного слова.

Але мій світ не змінюється після жодного слова. 

А хлопці такі багаті на слова. Схоже, вони нічого іншого не роблять, лише наповнюють світ словами, густо, вщерть, які нічого і нікого не змінюють.

Моя двоюрідна сестра розлучилася у 28, і більше не одружувалась. Я все дивувалась - чому молода гарна жінка залишається сама? Невже так важко когось знайти?

Моя тітка розлучилась у 33 і більше не одружувалась. 

Моя однокурсниця розлучилась у 27 і більше не одружувалась.

Може з віком здатність когось любити відмирає? Або потрібна певна доля наївної дурості, щоб довіряти тим, хто бреше, а брешуть всі?

Може тепер прийшов період тиші? Коли ні любові, ні ненависті більше не лишається. Коли найкраще, чого чекаєш від побачення - щоб не приставав і мав чим за себе розплатитись. А найкращий вечір з котом і книжкою.

Одного разу було щось схоже на закоханість. Кілька місяців. Здавалося - який чудовий час хвилювань, коли подих захоплює і хочеться кудись летіти. А потім ми не спілкувались і він видалив мене з друзів у фейсбуку. Мав іншу жінку. Кілька днів попереживала. Не було ілюзії любові. Був мабуть спогад про схожу історію з колишнім. Може була думка про те, що варто до когось щось відчути, і тобі підкладуть свиню. Може була думка, що емоції зайві у хороших стосунках між людьми.

І далі все тихо.

Може це старість 33? Гормони затихають, тіло починає старіти, все стає байжуішим і байдужішим. Щастя і страждання гаснуть, так і не розгорівшисть. 

Останнім часом думаю про всиновлення дитини. Може через рік усиновлю. Може дитина дасть мені ту свіжість бачення світу, якої мені зараз так бракує? Дасть мені нову енергію жити? Може крізь дитяче сприйняття я побачу цей світ захоплююче новим та прекрасним? 

Думаю, покинуті жінки, що лишилися одні з дітьми, не такі нещасні, як намагаються це подати. Значно гірше залишитися однією без дітей. Замкненою у власній тиші, як у клітці.

А ще гірше, що це навіть не депресія - цілком щасливий стан. Хороший сон. Плани на майбутнє. Нормальний апетит. Задоволення від запаху трави після дощу, шерсті улюбленого кота, від черешень і сонця, від води і озера. 

Щасливий стан тиші, яка не минає.


Открыть | Комментариев 7

Антипедро


"На перший погляд, позиція анти-щось видається пізнішою за оте щось, бо вона означає реакцію проти нього та вимагає його попереднього існування. Але новизна, якою являється анти, швидко розпливається в пустий, негативний жест і лишає, як одинокий позитивний зміст, лише якийсь пережиток. Той, хто заявляє, що він "анти-Педро", не робить нічого іншого,- перекладаючи його ставлення позитивною мовою,- як заявляє, що він прихильник світу, де Педро не існує. Але якраз така ситуація існувала в світі, коли Педро ще не народився. Антипедровець, замість того щоб зайняти місце після Педро, займає місце перед ним і перемотує цілий фільм на минулу ситуацію, після якої неминуче знову з'явиться Педро. Отже, з тими всіма анти стається те саме, що, згідно з легендою, сталося з Конфуцієм. Він народився, звичайно, після свого батька, але - чорт побери! - він народився, мавши вже вісімдесят літ, тоді як його батько мав тільки тридцять. Всяке анти - тільки просте й пусте ні.

Все було б гаразд, якби ми ясним і виразним ні знищили минуле. Але минуле - це в істоті повертається. Коли відкинути його, воно вертається, і то неминуче. Тому єдине справжнє подолання - це не відкидати його. Рахуватися з ним. Діяти з увагою на нього, щоб ухилитися, щоб уникнути його. Словом, жити "на висоті часів", з перебільшеною свідомістю історичної кон'юнктури.

Минуле має рацію, свою власну рацію. Коли йому не признати її, воно вернеться й буде вимагати її, нав'язуючи разом з нею свої помилки".

"Бунт мас" Хосе Ортега-і-Гассет


Открыть | Комментариев 1

Настроение : ностальгійний    

Кожен хоче бути чудом


Я пам'ятаю перший курс - я малювала малюнки кульковою ручкою і таємно писала книжку, яку згодом дала почитати подрузі, а вона не повернула. Я забула про ту книжку - про любов, яка ніколи не збудеться, про дівчат, які літають на повітряних кулях у мене під вікном, про варені яйця на сніданок і про любов до осені в моєму місті.

Я малювала в усіх зошитах абстракції. Гарні абстракції. Тепер скільки не малюю - завжди виходить щось конкретне, а в ті часи - велике ніщо заполонило усю мою творчість і навіть мало своїх прихильників - всеосяжне прекрасне ніщо. Цього літа мама моїми малюнками розпалювала вогонь.

Моя подруга писала вірші. Вона виграла в кількох конкурсах поезії, і її вірші вийшли у двох маленьких збірочках, які читали захоплено усі п'яні й повсталі проти своїх батьків у темних кав'ярнях-підвалах. Там, де знаменита "Криївка" колись була кав'ярня "Золотий лев" здається, у якій було повно дешевих пельменів і дешевого пива, і в якій прищаві студенти, потопаючи у диму дешевих цигарок, читали вірші про любов.

На золотому дні нашого сп'яніння лежала віра в те, що ми унікальні. Кожен хотів бути чудом. Кожен вірив у свою казку. Кожен хотів любити - так, щоб пробрало до кісток, щоб спалило до тла, щоб зірвало не лише дах, а й фундамент.

Ми вигадували любов. Я вигадувала. Я не любила. Мені дуже хотілося, я дуже старалася, але все було якось мимо, наче в мене стріляли холостими патронами, а я вдавала, що вони справжні.

Ще одна моя подруга всім показувала свої труси. Вона трішки задирала джинси і казала - дивіться. Коли вона була в спідниці - засовувала телефон собі під спідницю і фотографувала.  Інша подруга, у палкому прагненні наслідувати попередню, крутішу, також одного разу на своєму дні народженні показала всім труси. 

- У мене метилик на піхві! У мене метелик на піхві! - кричала вона, стрибаючи по лісі у справді дуже гарних трусах з метеликом.

Ми влаштували на парі викладача історії, який прославився любов'ю до юних студенток, стрептиз. Ми сиділи у ліфчиках, щасливі від власної витівки, а до нас ставала черга бажаючих зробити фото. Викладач цю витівку ледь пережив і на перерві, тримаючись за стіну, ходив пити корвалол у деканат, липкий від холодного поту і блідий як смерть - на злодієві шапка згоріла того разу вщент.

У мене на коридорі був намальований гігантський людиножук на стіні, який плакав велетенськими справжніми очима, велетенськими справжніми слізьми.  Я тоді захоплювалась Кафкою.

Ми всі хотіли бути чудом. А потім стали дорослими, зрозуміли, що унікальних людей не буває, бо всі насправді унікальні й безглуздо навіть намагатися. Подруга, яка писала вірші, робить цілком стандартні сюжети на телеканалі. Хоча насправді продовжує писати вірші, тепер більше російською, і не про любов, а про померлу віру в чудо. Та, що показувала всім труси, стала добропорядною вчителькою англійської, інша - натхненно шукає свою другу половинку на усіх розважальних заходах міста і нікому більше не показує метелика.  

А в моїй квартирі зробили ремонт і людиножук зник навіки під товстим шаром гіпсу.

У мене на фесбуку є дівчинка-друг. Вона мені нагадала ті далекі шалені пошуки власної унікальності - смішна, закохана, юна. Обписує місто своїми віршами, присвяченими, звісно ж, йому, коханому, навіки. Чоловікові мрії, якому інші в підметки не годяться. Ламає стереотипи. Вірить у прекрасне. Прагне повстати проти батьків. І навіть періодично знаходить чудові аргументи, щоб покинути навчальний заклад. Літає. На чарівному килимі віри у любов, на хмаринці власної унікальності, на крилах неприборканої юності. Іноді, читаючи її сторінку, я така щаслива, що більше нема потреби нікому нічого доводити, що ті розхристані часи позаду. А іноді мені хочеться намалювати графіті на якійсь глухій стіні будинку і полетіти на повітряній кулі в небеса.


Открыть | Комментариев 9

Прибульці


Через день пам'яті жертв Голодомору увесь фейсбук наповнений текстами на тему - ми янголи, а нас вбивали. Спершу я розглядала це як істинно історичні факти. Але їх ставало більше, і більше, і зрештою це почало мене дратувати, я стала відчувати якусь фальсифікацію, щось не те, якусь брехню, неправду, викривлення... І ба-бах - до мене дійшло!

Уся наша пропагандистська історія розглядає радянську владу як нав'язану Росією, а комуністів - як прибульців, які прийшли визволителями з півночі і вбили янголів, тобто українців.  Що в корені не правильно, бо комунізм був таким сильним лише тому, що він був скрізь. Це був вірус, червона чума - заразний, він лишав за собою гори трупів. Селяни, які померли від голоду, перед тим здійснили червоний терор і вбили своїх панів.  Бо голод 32-33 захопив лише ті території, де пройшов червоний терор 18. Тобто бідняки взяли вила і сокири, вбили аристократів, священників, інтелігенцію та буржуїв, розграбували свої монастирі та замки. А тоді комунізм вбив їх. Комунізм був місцевим. Це була ідея, яка приживалася на якійсь території, або ні. Ідея, яка виникла навіть не в Росії, а в Німеччині. Ідея, яку пробували поширити в Англії та Ірландії. В Парижі було повно комуністів, але ніхто не хотів вбивати своїх панів, священників та міщан. Крім росіян. Українців. Казахів. І так далі. А потім вони померли від голоду. Росіяни. Казахи. І українці. І багато інших. І за кількістю - казахів, які померли від голоду, було більше ніж українців. 

Комунізм - це не Росія. Це ідея.

І в тому, що ця ідея прижилася на території нашої країни, винні укрїанці. 

Так вже сталося, що прибульців не було. Вони не прийшли з півночі. Вони жили в сусідніх будинках, квартирах, писали свої доноси, хапали вила і сокири, і вбивали багатших, успішніших, інакших. Про це було написано безліч книжок російськими, і укаїнськими, і навіть польськими авторами.  В цьому полягав увесь жах цієї системи -  тебе могли розстріляти, бо ти не привітався з милою бабусею під під'їздом і їй здалося, що ти конрреволюційний елемент.

І тепер я думаю - якщо на заміну одній пропагандистській історії прийшла інша - то може воно того не варте, ця війна, і боротьба з пам'ятниками Леніна, і майдани. Скільки б їх не було, майданів - якщо люди не несуть відповідальності за власну історію, вони не нестимуть відповідальності за власне майбутнє, і вони завжди кричатимуть у рупори - нам хтось винен, вкрали наші гроші і щастя, ми янголи, а нас гноблять. Ми янголи, коли ми потрапляєм в погану систему - ми стаємо жертвами пропаганди і здійснюємо репресії, але винні пропагандисти, коли ми дивимось російське кіно - ми починаємо говорити російською і винні пропагандисти, коли наш президент краде, ми починаємо красти, і винен президент,  коли депутат від нашого округу бере хабарі, ми починаємо давати хабарі, і винен дипутат...  А ми - янголи.

Прийшли москалі, нав'язали комунізм і влаштували в Україні голод, Геноцид. 

Не виновата я, он сам пришел - кредо української історії.

Всю нашу історію вирішували прибульці. Прибульці з Польші, з Османської імперії, з варварської Росії... Це не історія українців - це сторія прибульців, які гнобили, вбивали, реперсували - янголів...  

Прибульці. Вони захопили чудове, пітріотично налаштоване насення Донбасу, серця якого горять любов'ю до України, але зла пропаганда змушує їх любиити прибульців. 

І ті ж прибульці, можливо, одного разу, зроблять нас щасливими, якщо прийдуть із Західної Європи - перероблять наше сміття, поставлять нам сонячні батареї, почистять річки, вилікують від алкоголізму і візьмуть на роботу на свої заводи.

Єдине радує - ми не одні такі. Є безліч народів, які вірять у прибульців. Це не китайці. І не американці. І не французи, і не норвежці. Але росіяни вірять - у всіх їхнійх бідах винні прибульці з США. Деенерівці - є тепер нака нація? - вірять, у їхніх бідах винен прибулець з того світу Бандера...  


Открыть | Комментариев 127

Настроение : меланхолійний    

Світ, який ми намагаємось зберегти


Надворі осінь.  Пахне яблуками - на балконі у мене стоїть два ящики. В одному м'які й побиті, щоб відразу з'їсти, в іншому тверді, які ще трохи полежать.

Чевоне яблуко лежить порізане шматочками на тарілці й помазане медом, а поруч парує горнятко чаю, який називається "Бризки шампанського". Там пелюстки різних квітів, шматочки полуниці, суміш різних сортів чаю. Смачно. Це мій затишний суботній вечір.

Суботні вечори такі дівчата як я мали б проводити зовсім інакше. І всі думаю, що я їх проводжу зовсім інакше. Один мій друг, який насправді не друг, а колишній жених - він вважав, що у нас були стосунки десять років, хоча ні разу не покликав на побачення й не поцілував - сказав:

- Твоє життя це "Санта-Барбара". Може час зупинитися?

Інша подруга, яка насправді не подруга, а колишня однокурсниця, поспішаючи від коханця додому, готувати борщ чоловікові, осудливо окинула моє жалюгідно тонке сорокакілограмове тіло й сказала:

- Доки ти будеш стрибати як горобець? У твоєму віці час зупинитися.

І зовсім ніхто не вірить, що мої суботні вечори минають на одинці з котом, а останнє побачення, на яке я ходила, було в травні. Що так вводить в оману людей - помада? вага? сукні? чи просто неможливо повірити, що хтось добровільно відмовляється від реального життя заради ілюзії.

Заради ілюзії ідеального життя.

Завжди були виправдання, коли нічого не виходило. Батьки, які виховали мене недостатньо добре. Друзі, які від заздрощів або просто від дурості ставили випадкову підніжку і я падала саме тоді, коли менше за все цього сподівалась. Погода несприятливо закривала вдома. Хлопці недостатньо ввічливі та виховані, щоб з ними зустрічатися. Відсутність стартового капіталу, бо якби він був, я би почала власний бізнес, або хоч машину купила. Відсутність часу, бо якби він був, я би написала зо три бестселлери і малювала б картини.

А тепер - жодного виправдання. У мене навіть права вже є, і я всю весну вчилася водити. І навіть закінчила багато різних бізнес курсівю. І хлопець був цілком ввічливим, відвіз в один з найдорожчих ресторанів. І мама живе окремо. І подруг маже не залишилось - вони розбрелися у свої ліси, рятуючись від власних вовків і дбаючи про власне потомство. І часу повно, і книжка недописана вже три роки...

Чому я тут? Чорне піаніно мого дитинства тепер виконує функцію книжкової полиці - я не грала на ньому відколи закінчила школу. Воно хронічно потребує настройщика і нового власника. Поруч на моєму робочому столі стоїть принтер, який не прцює з 2013, коли я остаточно викинула старий комп'ютер - до ноутбука чи планшета його просто нема чим під'єднати, бо велетенська розетка не залізе в жоден отвір. І щороку я собі обіцяю купити новий принтер. І просто зараз я готова йти купувати новий принтер. Однак не йду. Мама дзвонить і нагадує:

- Купи нарешті новий принтер, як це так, що не можна нічого роздрукувати вдома!

І все ж він стоїть. Забирає місце. Заважає. Великий, колись крутий, зі сканером та ксероксом. 

У мене досі є домашній телефон і я за нього платила дотепер, хоча взагалі ним не користуюся. Взагалі. Навіть яби я хотіла комусь подзвонити - я не маю кому, бо всі давно відмовились від домашніх телефонів. Цього місяця зі скрипом незмазаних петель в дверях я погодилась на мамині вмовляння більше не платити за телефон. Пройде ще два роки й можливо я зніму цей телефон зі стіни.  Мама вже шість років не працює, а в мене в автоматичному наборі цього телефону є її робочий номер. І номер подруги, яка вже дев'ять років не живе у Львові.

Нещодавно я дев'ятий раз перечитала "Війну і мир". Одна з моїх улюблених книжок.  Стоїть у першому ряду на полиці з російською літературою. Хоча зараз я читаю Томаса Вулфа "Поглянь на дім свій, ангеле" і десь надочитана лежить Гра престолів перший том, і навіть непочата, недавно куплена, зовсім свіжа книжка англійською Скота Фіцжеральда "Ніжність це ніч".

Раніше я казала собі, що щаслива - з котом, з чаєм, біля монітора комп'ютера, маючи в запасі кілька гарних книжок і кілька початих цікавих серіалів. І мабуть так воно і є. Частково. Тільки це щастя не сучасне. Воно з минулого або з майбутнього.

Колись, в одному маленькому світі, кілька юних дівчаток, що дивилися "Секс і місто", шукали любовних пригод, а оскільки їм було панічно страшно зазнавати цих пригод в реальності - вигадували їх на кухнях квартир з облупленими шпалерами, старими хоолодильниками і шелепучими рудими тарганами, які вилазили в темряві і повзали по кухонних шафках, тож доводилося все, навіть хліб, ховати у холодильник.

У дівчаток були тати і мами, які їх любили та забезпечували їм безбідну юність, давали гроші на туфлі - а в ті часи всі туфлі справді були дорогими, епоха супрмаркетів з суперрозпродажами ще була попереду, і дорогі туфлі міряли на картоні на ринках, а в крамницях продавалися лише дорогі похмурі речі для шестидесятилітніх.

У дівчаток були закохані в них хлопці та хлопці, в яких закохувалися дівчатка, і це майже ніколи не співпадало. Дівчата любили їздити у ресторани з дорослими старшими чоловіками, любили прийняти дорогий подарунок і їм зовсім не вичстачало розуму переспати з цим дорослим чоловіком, однак вони були достатньо розумними, щоб вигадати цей неймовірний секс, хоча секс в ті часи був зовсім не неймовірним, а безглуздим експериментом, який залишав по собі похмілля та відчуття провини.

Дівчатка томами ковтали книжки, затято прогулюючи пари на одинці з Фаулзом, Достоєвським, Деніелом Кізом. Меккою був книжковий форум у вересні і дівчатка регулярно здійснювали паломництво на його презентації та зустрічі з письменниками, готові були стояти годинами, слухаючи вірші Забужко або зовсім галицькі затишні еротічні історії Юрія Винничука. Дівчатка любили фільми Кустуріци та ніжні молодіжні мелодрами - в ті часи в молодіжних мелодрамах було більше кохання аніж "сексу по дружбі". Дівчатка дивилися фільм "Амелі". Їхні релігійні батьки водили їх сповідатися щоразу перед Паскою та Різдвом, однак це ніяк не заважало дівчаткам відвідувати крішнаїтів, займатися медитацією, вважати себе атеїстками і при цьому... буддистками...

Це був зовсім інший світ - світ сліпих надій, запізнілого дитинства, яке здавалося не закінчиться ніколи - воно продовжувало брати гору над реальністю у вісімнадцять, і в двадцять, і в двадцять п'ять.

А потім - обірвалось. Цінності, які так гарно сформувались у їхніх головах під впливом Керрі Бредшоу та її трьох сексуально розкутих подруг, раптом збанкрутували. 

Дічатка виросли. Більше того - навколо почали підростати діти їхніх друзів, і більше ніхто не казав дітям:

- Дивися, ця дівчинка прочитає тобі казку.

Тепер це звучало так:

- Дивися, ця тьотя прочитає тобі казку.

А в тьоті кофта з жабками і шапка з вушками.

Мабуть щось схоже відчували люди, які зробили свог часу грошовий вклад у МММ. Ілюзія щастя була така прекрасна. а банкуртство цінностей було незаперечним і болючим і кожен долав його по своєму. Хтось подався у науку, хтось вийшов заміж за першого зустрічного,  хтось намагався подолати порожнечу в собі за допомогою алкоголю та дискотек.

Хтось створив вигаданий світ.

Мій світ забальзамований стоїть багато років навколо мене. Я до нього не торкаюсь - зітлілі пергаменти можуть розвалитися від одного дотику. Хоча здається вже розвалилися, і я просто вдаю, що вони все ще є. 

Коли мені було 25 помер мій тато і це стало першим ударом під дих. Я думала таке відбувається з іншими, а в моєму світі такого не буває, просто не може бути. Але далі було складніше. Дружба, яку обожествляли любимі серіали, виявилася ілюзією. Подруги не підтримують у важкий час - вони користуються твоєю популярністю та радістю, коли ти можеш їм це дати, і йдуть будувати власне щастя, коли твоя радість гасне, а популярність зникає. Одна за одною зникали подруги - начого не пояснюючи, не виправдовуючись. Виявилося - кожен має своє життя. Своє власне. І не хоче його обговорювати публічно зі всіма, і більше ніхто не хоче пити каву в кафешках, бо краще заощадити гроші на машину і приготувати каву та сніданок вдома. А любов виявилась однією з ілюзій, одією із серій "Секс і місто". Та на відміну від героїнь цього серіалу, які можуть ставитися до стосунків як чоловіки, я була справжньою жінкою і не могла сприймати нічого без емоцій. Я не була Керрі Бредшоу, я була дружиною декабриста, готовою піти за коханим на Сибір, а він хотів Керрі Бредшоу, яка знайде на другий день йому заміну і напише про це колонку в газеті.

І я раптом зрозуміла про що насправді серіал "Секс і місто" - про самотність жінок, які перебувають у вічному пошуку, шукають щось, самі не знають що, і зазнають неминучих розчарувань, не знаходячи бажаного.

Все що мені залишилося - забальзамований кольоровий світ книжок і спогадів, до якого я потрохи додавала щось нове, будуючи з нуля нові мрії та ідеї на заміну тим, які свого часу збанкрутували. І постав новий світ, з того що було, з того, що я знала і відчувала, майже досконалий.

Мабуть я боюся його покинути і піти на зустріч реальності. Мабуть страх жити чимось схожий на страх водити машину. Страх  нести відповідальність за своє життя та життя тих, кого я зустріну на своєму шляху, страх щось змінити і зруйнувати світ, у якому я жила досі. 

Але найважливіший страх - страх, що життя виявиться не таким ідеальним, як той світ, який я побудувала в уяві. Світ, який виріс з книжок та ідей старих та юних ідеалістів, який будувався роками, підвалина за підвалиною, кольоровий і цікавий. Страх, що цей світ, у якому мені так комфортно і затишно, ровалиться, щойно я впущу в нього когось чужого.

Або вийду сама на зустріч чомусь чужому.

Ілюстрації Сью Блеквелл


Открыть | Комментариев 6

Про стадну жорстокість


Є одна штука, яка в мені ось вже тиждень повільно вбиває будь-яку віру у наш народ. І щодалі то більше я розумію, чому Європа не відкриває кордонів для наших громадян.

Мова йде про сирійських біженців. 

Останнім часом я багато спілкувалась із мусульманами і прийшла до думки, що вони багато в чому цивілізованіші за нас. Насамперед - освідченіші. Цього в них не забереш. Кожен чоловік, в тому числі із сіл, йде вчитися. Найчастіше на інженера. Що для нашого села велика рідкість. В наших селах не просто не вчаться, а всіляко зневажають освіту. Навіть називають часто тих "дурнів", яким закортіло вибитися в люди - "грамотний дурак".

Звісно, отримавши освіту сирієць часто повертається назад у сім'ю і працює на родинній фермі, тому що в них дуже глибокі родинні зв'язки, але повертається вже розумним.

Алкоголь - це мабуть усі знають - забороненний релігією і його не вживають взагалі. Секс до шлюбу також заборонений релігією, тож чоловіки-мусульмани роблять добровільно і з захопленням те, на що наші не зважуться навіть під загрозою вимирання роду - одружуються.

Ставлення до дітей - мабуть усі знають, що мусульмани дуже люблять і дуже дбають про своїх дітей. Взяти навіть кримських татар - вони вивезли своїх жінок у безпечний Львів, а самі повернулися в Крим боротися. Що дуже відрізняє їх від мого друга, в якого я нещодавно запитала, чи не йде він на війну, а він у відповідь запитав - чому я досі не на війні.

- Ти що, не годна снайперську рушницю підняти? - запитав цілком серйозно.

То я до чого веду. В одній із мусульманських країн війна. І біженці заполонили усю Європу. Брудні, голодні, з дітьми і так далі. Бо якими ще можуть бути біженці.

Але Україну не заполонили, бо Україна не Європа. Звісно в  нас дуже люблять говорити про європейські цінності, однак дуже слабо знають що то таке. Десь так підозрюють, що то коли гроші кладеш в банк, а геїв вважаєш вищою кастою людей. І навіть десь в глибині душі здогадуються, що європейські цінності - це добре розвинена порноіндустрія. Принаймні один журналіст із провідного телеканалу України бідкався, що в Європі вона розвинена, а в нас - ні. 

"Як мене нудить від "політкоректних" журналістів, які хочуть вичавити у мене сльозу до немитого неосвіченого бидла, яке не хоче працювати, не хоче вчити мову, не любить корінних жителів, зате хоче безкоштовних благ розвинених західних країн." - пишуть про біженців українці з європейськими цінностями.

"ці люди залишають по собі бруд, хаос, розруху і як трутні живуть за рахунок інших, вони не планують вчитися, працювати і сплачувати податки. Це кінець європейської цивілізації, мовним та культурним особливостям, про європейські народи скоро розповідатимуть як про зниклу Візантію."

"Взагалі не розумію лояльності Европи до цього людського стада... Чомусь коли я минулого року захотів злітати в Будапешт, то мені довелось 2 тижні збирати купу довідок, оригінали квитків та лист-підтвердження з готелю. А також довідку англійською з роботи що я ніякий не заробітчанин і їду просто як турит на 3 дні, і за мною залишене моє робоче місце. Я вже не кажу про чергу в консульстві та кошти, що були на все витрачені. І це після початку евроінтергації України. Це ж збіговисько немитих пускають просто так..."

Ну то що я скажу про європейські цінності. В основі європейських цінностей - гуманізм. Європейські цінності будувалися на християнських ідеях, і тому турбота про людину тут стоїть на першому місці. І тому все логічно - біженець, будинок якого розбомбили, може легше потрапити у Європу ніж лінивий турист, який від нічого робити - Нічого робити!!!! Гектари необроблених земель, напівзруйновані будинки в селах, в яких живуть  старенькі бабусі і цілі сім'ї з малими дітьми - їде покататись по Європі. Щоб потім постити фото на фейсбуку.

І цікаво, що європейці розуміють, чому вони приймають цих мігрантів, наприклад німці. Поляки і словаки розуміють це гірше. А в нашій пострадянській країні - ні, у нас цього не розуміють. У нас кричать - чому мене, білого, не беруть в Європу, а їх, смаглявих, беруть!!!!

І мені стає зрозуміло інше - якщо ця егоїстична орда ( не сірійці, а українці)  крізь відкриті кордони кинеться в Європу, то розтопче її, перетворить на ті самі розвалини, на які перетворила свою країну. Без краплі гуманізму і співчуття, без будь-якої поваги до людей іншої раси та іншої нації.

Тому кордони для нас закриті. І правильно, бо з закритими кордонами і без будь-якої війни наш народ брудними біженцями вештається по Європі шукаючи собі легкого заробітку, то що буде, якщо ці кордони відкриють? 


Открыть | Комментариев 40

Музика


Одного разу мою подругу на роботу підвіз хлопець. Вона мешкає в Ходорові, а на роботу добирається до Львова, що загалом досить дорого і довго. І ось на трасі її та ще одну дівчину якийсь водій підібрав у своє авто. Безплатно, хотів допомогти.

Усю дорогу він слухав дурну росіськомовну попсу. Загалом все логічно - водій їде й своїй власній машині і має право слухати що хоче. Тільки це виявилося для моєї подруги занадто і через півгодини пісеньок на тему - ти бросила меня, я бросил тебя, одинокие ночи - подруга на повну потужнійсть свого телефону увімкнула таку саму попсу, може трохи року, але англійською мовою -  baby, dont leave me alone at night.

Водій виявився ввічливим, зауваження не зробив, і навіть свою попсу вимкнув, до роботи підвіз, грошей не взяв і поїхав геть. Це викликало у подруги настільки сильне обурення, що вона не стрималась і подзвонила мені розповісти, які тупі хлопці тепер живуть на цьому світі і слухають дурну російськомовну попсу.

- Як можна слухати таку музику? - обурювалась моя подруга.

- Але ж він тебе підвіз? - виправдовую я чоловіка.

- Ну то й що. Дурний дядько. Як може дорослий чоловік буи таким дурним?

- Ти маєш йому дякувати, - кажу.

- Але за що? - обурюється подруга.

..................

Ще одна музична історія.

Їхала я із Карпат в електричці. Неподалік сидів хлопець - гарний, спортивний, у дорогому одязі із дорогим телефоном і слухав музику на повен голос. Люди, які сиділи поруч, тихо між собою обурювалися про сучасне нагле покоління молоді, яка слухає всяку фігню і змушує у весь вагон слухати теж. Однак до хлопця так ніхто і не підійшов зробити зауваження. Ті, хто хотів подрімати - запихали у вуха вату, шарфи або просто прикривали вуха долонею і дрімали.

І ось на одній із зупинок у вагон увійшов бомж. Не те, щоб аж дуже брудний або обпісяний - звичайний собі бомж. І запах від нього звичайний - трохи брудними ногами смерділо. Він нічого ні в кого не просив, сів у куточку, витягнув зі своїх брудних мішків шматок булки і став жувати. Це був старий чоловік, який ледве ходив.

І тут вагон прорвало. Молодий спортивний дядько кинувся до нього із криками:

- Вам нема чого робити у вагоні із пристойними людьми, перш ніж сідати у поїзд помийтеся.

Інша, між іншим доволі смердяча жіночка, дуже товста і пітна, звернулася до нього більш ввічливо:

- Прошу пана, тут діти їдуть, ви що не бачите? Знайдіть собі вагон без дітей.

І ніжно подивилася на свого товстого великого чотирнадцятирічного мабуть сина.

- А я де маю їхати? - запитав бомж. - На даху?

- Ви бачите, що тут діти. Дітям не приємно нюхати ваш запах.

Ще один мужчина просто взяв сумки бомжа - із ганчір'ям, кульками, і виніс їх у тамбор. Слідом, ледь пересуваючись і тримаючись за ручки сидінь, вийшов бомж. 

- І ти вимкни дискотеку, - сказав той самий чоловік до спортивного хлопця з телефоном, осмілівши від перемоги над бомжем.

- Якісь проблеми? - запитав хлопцесь і загрозливо встав.

- Я лише хотів попросити музику зробити тихіше, - вибачливо сказав чоловік.

- Не подобається - ідіть в інший вагон.

Чоловік сів на місце і замовк.


Открыть | Комментариев 20

Про заспокоєння


Просто треба було заспокоїтись. Така собі спеціальна дієта у часи соціальної кризи - ніякого телебачення, інтернету, жодної чашки кави за останні дев'ять місяців і діти...

Не мої діти - моєї подруги. Іноді допомагаю їй доглядати дітей. 

Війна зробила мене вегетеріанкою. Зараз усі мене ненавидять - як так не їсти м'яса. І в кожній розмові обов'язково із сарказмом про це нагадають. 

- Ти й так худюща, що з тебе виросте, якщо м'яса не їстимеш!

А я просто більше не можу. Така асоціація: обсмалена мертва свиня на подвір'ї моєї бабусі - обсмалені мертві тіла солдатів на війні... 

Колись, коли мені було шіснадцять, я рік не їла м'яса. Все тому, що мій дядтько помер просто на Великдень, коли всі роз'їхалися по селах їсти крашанки. А як його знайшли - це вже було синє тіло, яке де-не-де текло жовтою смердячою рідиною. Тіло лежало в залі, у чорному костюмі, а на кухні, що відділялася малесеньким коридорчиком від залу, господині різали ковбаси і розпаковували курячі стегенця. І в мене виникла асоціація - вбили свиню і готуємо свіжину. Відтоді вигляд м'яса і запах копченої ковбаси викликав лише нудоту.

Потім пройшло. Мені було шіснадцять. В шіснадцять все простіше.

Тепер не проходило. Останню свою курку я з'їла заради мами - мама привезла з села, мама спекла, мама зробила це заради мене і я подумала - це буде вкрай не ввічливо не їсти курку.

Цього літа більшість часу живу в горах - також без телевізора. Там великий будинок, який постійно замикають, і великі тераси, де я до півночі п'ю ромашковий чай і дивлюся на гори. Змучилась від новин. 

Моя подруга каже - це егоїзм. Вона істерить та істерично стежить за курсом долара.

- Дивився як гарно гори димлять. - Кажу їй.

- Ти така чудна. - Трагічно зітхає подруга. - Наче не від цього світу.

Вона від цього світу, переглядає каталоги автомобілів, готується купувати машину і нарікає на злидні так кризу.

- Ти бачиш, яке все дороге зараз? - каже.

А я живу на власному острові спокою. 

Вчора я дивилася як змія їсть комарів. Вона виповзла на місток над річкою, стала вертикальною пружинкою і щоразу витягувалася вгору коли бачила комара. Така маленька мила змія, наще щойно з яйця вилупилася і відразу пішла обідати. 

Позавчора я викинула в руці бджолу за вікно і вона мене не вкусила. Бджола літала по кімнаті, я підставила їй руку, вона сіла на палець і спокійно сиділа, аж за вікном полетіла геть.

Це заспокоєння.  Заспокоєння - це щастя з нічого, нізвідки, без причини.

Все в світі на своїх місцях, а якщо нема - значить буде на своїх місцях, і ніщо нікуди не подінеться, і ніщо нікуди не зникне. 

У мене з'явився друг. Він живе в Африці, араб, мусульманин, надзвичайно віруючий мусульманин. У п'ятницю закінчився рамадан і ось вже два дні він ділиться зі мною щастям. Усі мусульмани постять рамадан, і коли він закінчується вони відчувають щастя, ходять один до одного в гості, п'ють каву, їдять солодощі і вітають один одного. Кінець посту - це щастя з нічого. 

Моя бабуся завжди постила, тепер постить мама. Вони також щасливі коли закінчується піст. Це щастя з нічого.

Мабуть сенс різних духовних практик якраз у цьому і полягає - щастя з нічого. Коли ти довго собі відмовляєш у чомусь, а потім дозволяєш трішечки насолоди - виникає це щастя з нічого.

Я довго не пила кави і ось сьогодні пила - читаю книжку Володимира Лиса "Країна гіркої ніжності" і п'ю каву. Це моє власне щастя з нічого.

Моє власне заспокоєння.

Мій африканський друг багато мені розповідає. Про Бога, про Коран, про секс. Мусульмани обожнюють секс, для них він найкраще що може трапитися з чоловіком, і при цьому чоловіки одружуються.... цнотливими. У своїй переважній більшості. Чоловіки залишаються цнотливими до 30-35 років, адже згідно з їхніми уявленнями, чоловік має повністю забезпечувати жінку і її дітей, а щоб стати забезпеченим потрібен час.

Однак коли вони нарешті одружуються - вони щасливі.

Мій друг не боїться щлюбу - він спокійний. Він знає - він виконує усі правила, отже Аллах йому пошле хорошу дружину.

Цей спокій заразний - я також заспокоїлася щодо майбутнього. І навіть зрозуміла чому у нас ніщо не робить людей щасливими - вони пересичені. 

Ні в чому собі ніколи не відмовляючи, люди втрачають здатність отримувати щастя з нічого.

І заспокоєння.


Открыть | Комментариев 14

Улюблена осінь


Я пам'ятаю, як тата в дитинстві називала "Міша". У мене мабуть не було до нього тих почуттів, які мала би мати до батька дитина. І я за це себе картала. Все життя.

Колись я його любила. Я дуже його любила - пам'ятаю, як цілувала його руки, а вони були м'якесенькі, білі, із синіми жилками, і я ті руки цілувала, ще малесенькою. Потім пам'ятаю, як вірила, що він все може. Десь так у 13-14. І коли він мені казав, що неможливо првести до нас додому телефон, я в це щиро вірила. Коли він казав, що неможливо жити інакше, ніж ми жили - а жили тоді без світла. У моїй кімнаті не було світла. Татові майстри роздовбали мені стіни, шукаючи те світло, а світла всеодно не було. Я так і жила - при настольній лампі, із роздовбаними стінами, дірки на яких я намагалась завісити своїми картинами - в художку все ж ходила. А потім його авторитет безповоротно впав, коли після однієї істерики - я сиділа на підлозі, плакала і рвала папірці з відчаю - тато за півроку провів телефон. А потім приїхав  мій дядько, поколупався викруткою у дротах і з'явилося світло. І ніяких стін розбивати не треба було.

Коли тепер старі люди городять всяку єресь про те, що сьогодні нема робітничих спеціальностей, а в радянському союзі були чудові електрики, столярі, сантехніки і так далі - я чомусь завжди згадую ті роздовбані стіни у моїй кімнаті, роздовбані чудовими представниками робітничих професій. Ну і ще вічно протікаючий кран. І газ. І абсолютну безвихідь, коли тато їх, представників робітничих спеціальностей, приводив додому зграями, мама їй варила вареники, поїла їх і кормила, а після них лишалися роздовбані стіни, труби, запхані войлоком і смолою, ще якійсь дива дизайнерські...

Загалом, хотілося вішатись... у ті часи, коли замість того, щоб купити нову резинову прокладку, майстри змочували у смолі чи салідолі, вже не знаю в чому, всяке клоччя і заліплювали місце, що протікає.

Авторитет мого тата впав разом із першим нормальним ремонтом у нас вдома.  Не знаю чому, бо ремонт робився за ним же ж зароблені гроші, просто чомусь у новій квартирі із рівними стінами і новою сантехнікою я почала сумніватися у татовій всесильності. 

А в дитинстві я жила без нього. До трьох років я жила без тата. Ні, не тому, що він нас покинув - тато нас не покинув би ніколи, бо він нас з мамою любив. А тому, що моя мама вирішила - краще жити в селі, за двісті кілометрів від чоловіка, аніж у сімейному гуртожитку. І повезла мене в село.

З того всього я пам'ятаю лише те, що тата татом не називала - він для мене був "Мішкою", який приїздить раз в тиждень і мама з ним свариться.

Хоча і маму я в ранньому дитинстві не пам'ятаю. Коли мені було півтора роки, мама поїхала до Львова на роботу, а оскільки в дитсадок брали з трьох років, я лишилася в селі.

І мене виховувала бабуся. Одного разу мама приїхала після моря - вона на місяць їздила на море сама - я її не впізнала. Коли спросонку я відчула, що мене цілує якась жіночка, то почала плакати і кричати, і моя бабуся ще довго мене заспокоювала, все казала - це ж твоя мама, це твоя мама... Як ти могла її не впізнати?

Мені цим дорікали. Тим що я бабусю любила більше за батьків. І сама ж бабуся мені цим дорікала, і всі родичі казали - вона не любить маму з татом, вона любить бабусю...

Тільки я любила маму з татом. Я це мам'ятаю. Пам'ятаю ту безвихідь дитинства, коли я плакала і ходила до траси їх виглядати, а їх не було. Пам'ятаю, як казала собі - ще тиждень витерпіти, ще один тиждень витерпіти без них... Згадувала картинки свого щастя у Львові - тато читає журнал на кухні вголос - він виписував російські і українські літературні журнали - "Жовтень", "Нева", "Мир"... Мама готує їсти. І десь я сиджу біля журнального столика на маленькій табуреточці і розмальовую розмальовки.

Я пам'ятаю цю безвихідь. Це був абсольтний відчай - моя перша невзаємна любов до батьків. Вони мене забирали у дитсадок, але щоразу відвозили назад до бабусі, або до тітки - тітка бездітна, дитину з притулку брати не хотіла, бо це занадто великий клопіт, але час від часу побавитися мною була не проти. Це називалося "перевоспітаніє". Мене тітка привчала вчасно лягати спати, вчасно їсти, мити руки перед їжею ну і так далі.  Мама з татом посварилися - мене відвезли до тітки, перелякав собака - відвезли до бабусі, бо я вночі кричала і боялася спати, захворіла на ангіну - візвезли в село, бо мамі більше не давали лікарняного...

Мама каже - інакше не можна було. Каже - така була система, або з роботи звільняйся, або дитину тримай в селі, то що мені з роботи треба було звільнятися? 

Мені завжди хочеться їй сказати - так, мамо, треба було звільнитися з роботи. Але я цього не кажу, бо знаю, для моїх батьків робота була чимось святим. Це була священна установа, якої слід було триматися навіть тоді, коли вони нічого не заробляли, заради якої треба було жертвувати всім, навіть своїм економічним успіхом...

Ха, вони жертвували можливістю заробити гроші заради того, щоб втриматися на роботі!!!

Була така сторінка з життя моїх батьків, яку вони згадують із соромом. Кінець дев'яностих, я влітку в селі, а їм треба до мене приїхати і нема за що. Тому мама смажила пироги, і вони ці пироги продавали в поїзді. Для моєї мами і тата це був героїчний вчинок - вони, інженери з вищою освітою, які тримаються роботи, продають пироги!!! І заробляють на цьому більше ніж на роботі.

Було таке. Мама про це старається не згадувати досі, і досі не розповідає історії з пирогами своїй сестрі - тій самій, щоб брала мене на "перевоспітаніє". Мамі стидно це згадувати.

Мама каже - в усьому винна була система. Декретна відпустка тривала рік, а в дитсадок брали з трьох, то як тут будеш поруч із дитиною. Вона й так за свій рахунок ще півроку зі мною сиділа після декретної відпустки, бо ще годувала мене грудьми.

Тато писав щоденник. В ті часи, коли сам жив у сімейному гуртожитку, а я сиділа з мамою в селі. Писав у щоденнику - моя ріднесенька Павліночка, сиджу на роботі, а як згадаю мою дівчинку - аж тепло на душі стає... От їздив я до неї в гості, два місяці не бачив, а вона не змінилася - це що, моя дівчинка заповільнено розвивається?

Мама, вже потім, переїхавши до Львова, казала, що просиналася серед ночі і кричала - де наша Павлінка? І кидалася мене шукати - шукала під ліжком, на підлозі, думала, що я з колиски виповзла... А потім пригадувала - я ж живу не з ними, а в селі...

А я пам'ятаю свою першу велику невзаємну любов - з істериками, докорами, бажанням бути поруч з тими, кого люблю, і абсолютною неможливістю бути поруч з тими, кого люблю, бо інакше не можна, донечко, у нас робота!!! І це було відчуття абсолютного відчаю, абсолютної нездатності щось змінити, і абсолютної любові до тих, кого нема поруч.

Я їх розлюбила з часом, я звикла, що їх нема, що вони на роботі, або в селі, або на дачі, а в неділю треба відіспатися... Я звикла, що вони це все роблять виключно заради мене, а я невдячна тварь, яка постійно на них свариться і ображає. Я була невдячна дитина і як кожна невдячна дитина я розлюбила батьків. Навчилася читати, полюбила Толстого - я з тих божевільних, які "Війну і мир" перечитували вісім разів. Полюбила Бальзака. Бальзак дуже багато писав, його можна було читати роками і я це робила.

Потім полюбила хлопця, якого ніколи поруч зі мною не було, бо йому треба було працювати. І він мені писав повідомлення - ти моя ріднесенька Павліночка, я коли згадаю тебе на роботі, мені на душі тепліше стає... А я влаштовувала йому істерики і думала - звідки мені знайоме це відчуття абсолютного відчаю, абсолютного безсилля щось змінити? Я дихати без нього не могла, він жив за кілька кілометрів від мене, в тому самому місті, навіть в тому самому районі, і ми не могли зустрітися місяцями, і це було нездоланно, непереможно - ти що, Павліно, хочеш щоб я звільнився з роботи і проводив увесь час із тобою?

Так, я хотіла. Щоб він звільнився з роботи. Я ненавиділа його роботу так само, як ненавиділа роботу своїх батьків, і я хотіла, щоб він з неї звільнився. Я ніколи не слухаю радіо, і ніколи не слухаю його радіо. Його радіо заважало йому бути поруч зі мною.

Потім я його розлюбила. Полюбила бути одна, пити одна каву в кав'ярні, гуляти одна парками, полюбила громадські бібліотеки і Салмана Рушді - він пише дуже довгі книжки, які можна дуже довго читати і ні про що не думати.

Усе своє дитинство любила осінь. Мене забирали в дитсадок, потім - у школу, восени. Восени я жила вдома. А на вихідні ми з татом і мамою їздили в село, рвали яблука спеціальними тичками, на верху такої тички був малесенький кошичок, і в той кошичок потрапляло яблучко, і те яблучко тато давав мені, я виймала його з малесенького кошечка на кінці тички і клала у ящик, де яблучко мало пролежати всю зиму.

Восени мене відівчили називати тата "Мішкою". Всі в родині стали звертатися до нього "тато". Татом його називала бабуся, дідусь, тітка і моя мама. Я ще якийсь час пручалася проти тиску середовища і запекло повторювала - Міша, Міша, Міша... Але таки зламалася і сказала вперше в житті - тато.

В селі кімнати пахли яблуками, подвір'я пахло яблуками. Мені мерзли пальці на руках і я натягувала на них пальто. Тато пояснював мені принцими лазання по деревах - виявляється, лазити на дерево треба босою, щоб не пошкодити кори, і не ставати на сухі гілки, на яких нема листя, бо вони можуть обвалитися в пасти. Ми завжди з ним гребли листя - вздовж хати стояли вже наготовлені дідусем засіки, в які треба було засипати сухе листя, аж до підвіконня. Це щоб взимку було тепліше. Дідусь завжди з тата підсміхався, казав, що мій тато "грамотний дурак". Тато в селі завжди робив із себе сільського хлопця - носив якісь старі лахи, брався за всяку роботу, щоб "влитися у сім'ю". Тільки мій дідусь всеодно любив більше іншого зятя, чоловіка бездітної тітки. Інший зять не допомагав у селі, але мав машину і всіх завжди кудись підвозив. 

А довгими осінніми вечорами тато мені розповідав про Робінзона Крузо. Ми з ним лежали в ліжку, біля ікон горіла лампадка, на вікнах біли вимережені на білих фіранках квіти і я дивилася, як ці квіти спершу стають синіми, потім темно-фіолетвими і врешті чорними. Мама до нас ще не йшла, вона збирала сумки, щоб завтра їхати до Львова. І ми з татом боролися - хто кого... Він старався мене приспати, щоб піти і допомогти мамі готуватися до від'їзду, а я старалася не заснути, поки не прийшла мама, а вже тоді, коли вона прийде і ляже поруч зі мною, засунути їй голову під шию і заснути, вдихаючи рідний солодкий запах щастя.


Открыть | Комментариев 10

Про силу коріння


Я проти імперій, бо вони - синтетичні й не справжні, бо це штучно створені нації із крові та кісток справжніх націй. І Росія, і Америка - побудовані на крові та кістках корінних народів, які вони знищили щоб створити своїй великі імперії.

Коли хтось каже, що ми продаємося Америці, я розумію, що маю справу з малорозвиненим ідіотом. Бо ми крутіші за Америку. Бо ми корінна нація. Бо на Америку, Аргентину, Бразилію та інші країни, в яких європейці виморили місцеве населення, чекає те саме, що чекає на Росію. Бо кожен корінний народ, який живе на своїй землі, одного разу захоче стати на цій землі паном. Ми корінний народ, а росіяни - штучно створений. І американці - штучно створений народ. Не існує Бразилії. Нема Аргетини. Мексика така сама фальшивка, як і Новоросія. Росії - нема. Є якути, мордвини, татари, чеченці... Є українці, які звихнулися на службі імперії. А росіян нема. Бо справжні руси жили вздовж Дніпра, і вони - ми... Ми не бачимо цих національностей. Ми думаємо - вони вимерли або асимілювались. Але вони є. Пускають коріння, народжують здорове потомство. Поки чоловіки Америки виношують у штучно вмонтованих матках майбутніх безстатевих інвалідів, жива нація народжує здорових дітей. Поки п'яний Донбас промишляв краденими шапками, співаючи оди старій протухлій імперії, здорова нація на Заході країни народжувала здорових дітей, які одного разу змогли перевернути світ догори ногами. Поки п'яна Росія святкує Кримнаш, здорові татарки народжують дітей від тверезих чоловіків, і через двадцять років ці діти змінять хід історії. Поки Кадиров поклоняється старій протухлій імперії, здорові чеченки народжують дітей, перед якими одного разу ця імперія стане на коліна.

Думаю, люди недооцінюють силу коріння, силу корінного народу. Творці Візантії, і Римської імперії, і Османської імперії, і Британської імперії, і Речі Посполитої, і всіх інших імперій цього світу - завжди недооцінювали силу коріння.  Вони створювали синтетичну націю - на релігії, тоталітаризмі чи рабовласницькій демократії. А потім, в один момент, здоровий народ змітав імперію з лиця землі. І все розвалювалось. Чи могли подумати колись німці, що цей балакучий, пейсатий народ, який вічно жив на задвірках міст, смердячий і немитий у часи свого дивного посту, коли не можна митися, одного разу створить свою державу - з найрозвиненішою у світі медициною, та ще й на тій території, де спокон віків панували мусульмани - там, де зарите їхнє коріння... Чи могли колись німці подумати, що цей смішний пейсатий народ зі всіх країн, зі всіх континентів з'їдеться на батьківщину, туди, де їхнє коріння, щоб побудувати свою державу. Народ, який віками розмовляв різними мовами менш ніж за століття заговорить рідною, масово, одночасно, вивчить цю свою єдину рідну мову, незалежно від віку та розумових здібностей... Бо вони мають коріння на своїй землі, і куди би їх не загнало життя - усі вітри нестимуть їхнє насіння на їхню землю, усі комахи на своїх животах нестимуть їхній пилок на їхню рідну землю.

У нас в селі було багато полів і пасовиськ. Це був майже жовтий степ із тонкими свічками осокорів вздовж доріг. У нас були засухи - як у степу, і пожежі в лісах і на пшеничних полях. Нам возили воду в каністрах із інших районів - на Поліссі, на батьківщині боліт та озер, бракувало води. Бо болота висушили меліораціними ровами, бо ліси, які утримували вологу - вирубали. Бо сонце випікало все, наче це було не Полісся, а степ. І перекотиполе іноді ніс вітер по дорозі, а бабуся його хрестила, казала, що то біс. Це в дитинстві. А глибоко під землею спав ліс. З нього не залишилося жодного дерева, його викорчували з коренем за п'ять років до мого народження. Його зверху полили якоюсь хімією і потім жінки з когоспу ходили вибирати мертве коріння - на дрова.

І одного разу він проріс. Густий, сосновий, справжній. Разом із маслюками, із вересом і валер'яною, із суничником і чорничником, підберезниками і груздями.

Одного разу цей ліс проріс. Нема значення, як довго його вбивали - одного разу він проріс разом із своєю флорою і фауною. Разом з ним повернулися лисиці і вовки, зайці та лісові миші. 

Позаминулої осені ми ходили з мамою в цей ліс по гриби. Сосни мого росту, і берізки мого росту, а коли різко впасти колінами в траву, то з-під ніг вискакує великий заєць, який ховався у глиці від лиса. І навколо кожної малесенької сосни - велика родина маслюків. 

Думаю, коріння недооцінюють.

Усе моє дитинство - це дорога від бабусі додому, до Львова, через Червоноград. Через шахти і терикони. Через жовто-іржаві болота із води, яку викачували із шахт, чи хтозна звідки її викачували. Навіть можна так сказати - дорога через всі відходи добувної промисловості. В дитинстві старі бабусі згадували чисті ліси навколо Червонограда, в тих лісах були оздоровчі санаторії для дітей. Але я застала лише відходи від добувної промисловості. А одного разу ті відходи почали заростати лісом. Усі вітри зносили насіння дерев на сірі та червоні гори відходів. Усі комахи на своїх крильцях носили пилок квітів у іржаві болота. І одного разу там проросло коріння лісу. Болото зацвіло осокою. Терикони - вересом. І я чомусь згадала одну стурбовану бабуську мого дитинства, яка їхала з нами в поїзді і сумно хитала головою - на початку дев'яностих:  які тут були ліси, повітря чисте, вода смачна... Он там, де вежа якоїсь шахти - було село її дитинства, в якому ріки текли з молока, береги з меду, а потім прийшла війна і з'їла її юність... Прийшла індустралізація, і з'їла її здоров'я, залишивши після себе три спинних грижі.

Якщо можна так сформулювати політичну позицію - я вірю в силу коріння. Я вірю в еколологію і землю, вірю, що ця земля завжди знайде спосіб боротися із людським насильством і відроджуватись знову і знову - зеленою, чистою, живою. Не вірю в гроші, в банки, в політиків, у геополітику, у весь той брєд, який несуть старі дядьки в костюмах, не вірю у пророцтва і економіку, але свято і повністю вірю в силу коріння. Світ ідеальний. Нема зайвих народів і зайвих націй, і кожен, хто спробує довести протилежне - приречений... Бо кожна імперія як мильна бульбашка тріскала, коли крізь неї починав проростати живий, здоровий, справжній і абсолютно унікальний корінний народ... 

Сьогодні прочитала якийсь високорозумний брєд про те, що Ангела Меркель та Путін поділили цю країну - що таке ангела меркель чи путін, якщо проросло коріння справжнього народу?

Пам'ятаєте, як відродилася Індія? Було достатньо європейських політиків, які високорозумно говорили про свої гроші, свою цивілізацію, навіть про класову боротьбу та комунізм, а в основному про свою силу. В той час Індія перетворилася на ту Індію, яку ми знаємо зараз - країну застиглого часу, батьківщину Махатми Ганді, країну, де ніхто нікуди не поспішає, де его - це зло, а бути щасливим - це добро, де успіх не вимірюється грішми, де саме слово "успіх" - пустий звук. І англійці - ті, що зверхньо дивилися на бездушну темношкіру етнічну масу, яка здатна була стати лише рабами на плантаціях, сьогодні їдуть паломниками на землю спокою та святих корів.

Мабуть це жорстока війна. Мабуть якщо я скажу, що вона справедлива, мене зацькують. І все ж - вона справедлива. Було би краще без неї. Але має змінитися релігія, бо не може християнство бути релігією війни. Мають закритися шахти і старі заводи, які вбивають рибу в морі і в Дніпрі, збруднюють воду і землю. Мають розвалитися газові контракти, якщо в нас є так багато соломи і хмизу і є так багато сучасних енергоощадливих котлів, що працюють на соломі та хмизові... Має розвалитися філософія алкоголізму, яка так гарно сформувалась в нашій країні за останнє століття братніх обіймів. Має померти світогляд агресії та ненависті до світу, який вкоренився в Донбас і в інші східні регіони. 

Коли зміниться світ, тоді закінчиться війна. Або навпаки - коли ця віна закінчиться, зміниться світ. Принаймні в нашому маленькому куточку планети.


Открыть | Комментариев 10

Хеппіендове


Бабулька зі Слов'янська задоволена. Вперше за всю революцію та війну вона подзвонила до нас - бандерівських львівських прихвостнів. Більше ніхто не стріляє. Дали пенсію, ввезли обезболююче і їй безплатно дали капусту, яку вона собі вже потушила і їсть. Усю війну вона харчувалася бройлерами, які їй дали в борг місцеві власниці підсобного господарства, і хлібом, який ввозив дідок із сусіднього міста на своїх жигулях.

Звісно, вона впевнена, що у війні винні американці і правий сектор, сказала мамі, що нас всіх переріжуть. Пояснила, що таке пророцтво, тож інакше - ніяк не получиться.

Але загалом вона сита, з пенсією, з ліками, з цілим будинком, у який не потрапила жодна фосфорна бомба, хоча їм щодня погрожували, що тими бомбами їх будуть бомбити американці, тому вона ховалася всю війну у підвалі. Звісно вона й далі розповідає про правий сектор, про майдан, який переріже всіх нас, але вже без фанатизму. Загалом з цієї бесіди я довідалася щось таке:

Ящо Україна стане незалежною, то розвалиться Третій Рим (тобто Росія), а коли він розвалиться - настане кінець світу, бо американці - це бєсолюди, і серед них є антихрист, якому зараз 23 роки, і він бореться за "міровоє господство", а майдан - це предвісник антихриста, так сказано у якомусь пророцтві. Вони бялися Ющенка, бо коли він стане президентом, то Америка розбомбить Донецьк, як Ірак, а тепер їх хотів розбомбити Порошенко, який продався Америці. Вони вважають, що Сталін був від Бога, бо внаслідок його правління з'явилося дуже багато мучеників. А закони СРСР нічим особливо не відрізнялися від Закону Божого, тільки тим, що Бога не визнавали. Вони воюють зараз з: антихристом, кінцем світу, геями і лесбіянками та американцями. Вони вважають, що Україну вигадала Америка, щоб розвалити СРСР, а вони не українці, а "простой совєцкій чєлавєк". Там більшість населення алкозалежні, інтелігенцію вони вважають бісівським поріддям, а свою алкозалежність наслідком диверсійної діяльності американців, тому вони не винні в тому, що п'ють. Вони вірять, що треба жити і боятися, бо щоб людина не розпускалась, її потрібно лякати, значить треба щоб була сильна рука. Вони щиро ненавидять усіх україномовних, бо це мова людей, які призведуть до кінця світу, бо вони продалися антихристу. Усі ці роки їх вбивали, катували, мучили і споювали жиди і американці, і вони в це щиро вірять і можуть вам навести безліч фактів. Вони вірять, що людина дрібна і нічого не вирішує, і за будь-яким успіхом стоять жиди і американці, які прагнуть весвітнього господства, тому успіх і особисті досягнення вони вважають ознакою запроданості, не хочуть цього мати, тому п'ють, бо їх споюють американці. Вони пишаються тим, що не мають освіти ("ми простой трудящій совєцкій народ"), що п'ють ("ми душевниє"), що бідні ("ми чєсниє") і головне, чим вони пишаються - тим, що не можуть вивчити української ("ми нє продайомся за долари").

Мама трохи пробувала сперечатися з бабкою, але все намарно. 

Тон у бабульки задоволений, доброзичливий. Вона навіть сказала, що насправді не боялася в концтабір для росіськомовних потрапити, коли не їхала до нас. Боялася, що місцеві наркомани займатимуться мародерством і розграбують її будинок, а коли в ньому хтось живе - то не наважаться. Їй з Італії внучка - виявляється, одна з її внучок працює в Італії - надіслала гроші на пластикові вікна і щойно знову почнуть працювати банки, вона їх забере і вставить собі нові вікна. Бо поки що банки не працюють, а поштарка особисто розносить пенсії. 

Ось так щасливо закінчилася війна для нашої родички зі Слов'янська.


Открыть | Комментариев 33

Біженці


Мої родичі зі Слов'янська - біженці у Криму. Залишилася тільки бабуся старенька в будинку, їй занесли ліжко в підвал, і вона цілими днями там лежить - чекає смерті.

З початку війни ми їх запрошували до себе. Спершу казали, що не можуть виїхати, потім виїхали і казали, що поїдуть недалеко, тільки у Святогірську Лавру, а потім опинилися в Криму, біженцями.

Бабуся до нас часто приїздила - рідна сестра моєї бабусі. Розповідала про тяжку бідність у Слов'янську. На ногах мала завжди розтоптані туфлі, навіть взимку - взимку вона їх одягала на в'язаний носок. Ми їй завжди давали гроші. Родичів у нас багато, то вона так і ходила по хатах. І їй давали гроші - на хімію для доньки, хворої на рак, на операцію для внучки, яка осліпла після весілля - молодятам подарували весільний подарунок із бомбою, вибухнув, коли вона відкривала коробку. Її син покінчив життя самогубством - теж давали гроші, вже не пам'ятаю на що.

Одна родичка із села дала тільки 20 гривень. Бабця сміялася з такої "подачки", бо шо то є - двадцять гривень? Треба давати більше.

У мене в ті часи були свої пореби. Я хотіла сумочку якусь зелену, якась така сумка мені дуже подобалася. Мама обіцяла купити - то був перший чи другий курс універу. Але залишилася я, звісно, без неї - у них горе, проблеми серйозніші, треба дати туди.

У них там все були завжди проблеми серйозніші - серйозніші за нові джинси, за каналізацію в селі, яку ми десять років планували робити, за море для сім'ї. У них все було на грані - алкоголізм то внучок, то зятя, то доньки, то депресія, то зрив, то рак... 

- Якби компанії інші! - казала бабця тоскно, дивлячись, як ми з друзями весело проводимо час без горілки. - У них всі такі компанії. 

У них все з горілкою. Це - ознака заможності, бо якщо може людина купити горілку, значить має за що.  Внучки не вчилися - хай вчаться негарні, гарні заміж виходять. Десь така була в них філософія. І моя мама з вищою освітою, і я зі своїм універом - викликали легку насмішку. Раз заміж ніхто не бере, значить мусять вчитися - щось таке.

Одного разу до нас приїхала її донька, відразу після розлучення. Вона тоді казала моїй мамі:

- Как я вам завідую. У вас єсть і сємья, і Бог, і развлєчєнія, а в нас только за столом посідєть і о жизні поплакать. 

Потім мама їздила до них, возила їм якісь продукти, те, що росло в нас в селі на грядках.

- Мнє дєньгі нужни, деньгі, у мєня хімія за мєсяц, - казала їй жіночка.

До хімії вона так і не дожила. Їхня бабця хотіла повернути ті гроші, які ми давали на лікування, але потім внучка святкувала новосілля на новій квартирі, потім ще якісь справи були - не повернула.

Сьогодні вони до нас не їдуть, бо у нас американці і правий сектор.

- Ви, бандеровци, нас убіваєтє, а ми к вам паєдєм? - кажуть, - У вас канцлагєря для рускоговорящіх строят - ми к вам паєдєм?

Бабця зі свого підвалу далі дзвонить. Виїхати відмовляється, а дзвонити дзвонить. Правда не до нас, а в Київ. Каже - такі злидні, бідність, дівчатка в Криму, в таборі для біженців, їдять що принесуть, навіть їжі нема нормальної. Бідолашненькі - бідність і не відомо чи буде куди вернутися, квартири розбомблять американці з правим сектором і стануть дівчатка бездомними. З Києва дзвонять нам - це ви так народ налякали, що бояться до вас їхати, це ви бандерівці, тому родичі краще будуть бомжувати у таборі для біженців, аніж поїдуть до вас.

Є тільки одне але. Мої родичі в Слов'янськ потрапили із Сибіру, куди їх у 48 році заслали, бо вони... бандерівці. 


Открыть | Комментариев 32

Як нас будуть визволяти


«…Военный в форме продолжал:
Итак, первый этап завершен – в двух больших городах администрация и служба безопасности захвачены. Переходим ко второму. Действуем по этой же схеме, теперь более маленькими, рассеянными группами: группа из 30-60 бойцов захватывают отдел милиции в небольшом городе. Названия вашего городка вы узнаете по пути следования на выполнение задания. Групп будет несколько… точное количество не знаю даже я.

Как только отдел милиции захвачен – к вам подойдут 20-30 человек из местных жителей – мы их готовили заранее. Они привезут продукты. Раздать им оружие, не важно, что не все из них знают как им пользоваться. Использовать оружие будете вы, если понадобится. Их знают в лицо, они будут вашими говорящими головами, а в случае необходимости – вашими заложниками. Они должны выдвинуть оговоренные требования. Вы не высовываетесь. Ваше дело – военное. Как только вы объединились с этими «нашими» местными жителями, и подготовили первый периметр обороны, доложить – мы начинаем передавать максимум информации о происшедшем. В городе, в области - у нас достаточно для этого людей.

Через некоторое время к вам обязательно начнут подходить любопытные и сочувствующие. Среди них будут наши люди для обеспечения подвоза необходимых материалов, и всего, что понадобится. Постарайтесь с самого начала привлечь сторонних людей оставаться с вами. Флаги, агитационные материалы завезены заранее, их подвезут «говорящие головы» – организуйте их распространение среди людей на площади, на улицах перед милицией. Ваша роль – простые исполнители «говорящих голов».

Необходимо организовать непрерывный звукоряд – первое: выступления «говорящих голов», затем в перерывах песни, стихи – диски и звуковая аппаратура уже ждут. Второе: запись добровольцев. Будут несколько людей, которые запишутся первыми. Это другая группа бойцов, она будет рассеяна в толпе. Каждый из них работает индивидуально. Они будут подавлять сопротивление тех, кто не согласен. Третье – баррикады. Это важно, это ваш дополнительный периметр. Использовать шины, металлические конструкции, бочки и дерево для огня. Раздать оружие. Изымать алкоголь. Так, в четвертых: организовать горячие напитки, повторяю – горячие, не горячительные (смех в аудитории). В последнюю очередь можно организовать удобства для поддерживающей толпы. Навесы от дождя, туалеты.

Особое внимание женщинам, а особенно женщинам, кто пришел с детьми – они ваш добровольный живой щит. Повторяю – те, кто придёт за вами, не будут стрелять в женщин и детей; знаю психологически в это тяжело поверить, но повторяю – беспокоиться не о чем, все женщины и дети уйдут живые и здоровые, но если их отпустить – и вас начнут уничтожать, то убьют вас – и найдут потом всех этих женщин и их убьют тоже, чтобы все свалить на вас. Запомните - вы противостоите нацисткой власти, вы противостоите нелюдям. Удерживая женщин и детей с собой вы на самом деле защищаете их от жестокой расправы этой мрази, которая зовет себя местной властью.

Вы должны выстоять около недели, до того момента, когда мы начнем третью фазу по освобождению братской страни

Вопросы?
-Что делать в случае сопротивления милиции?

- Стрелять на поражение. Если удалось зайти внутрь помещения – вычленить одного из тех, кто сопротивляется, неважно кого именно, и уничтожить с особой жестокостью, на глазах других - для устрашения. Труп заставить спрятать местных силовиков. Это их полностью деморализует, кто-то перейдет к вам.
-Что если нас начнут окружать по правилам антитеррористической операции – полная блокада по периметру, вывод сочувствующих с площади по одному с выяснением личности, блокирование мобильной связи и т.д.?

-Хороший вопрос, боец! Отвечаю: во-первых мы захватываем несколько городов, расположение их делает затрудненным одновременное разворачивание антитеррористических подразделений. Второе – у нас есть свои люди в руководстве местных силовых структур – они будут максимально блокировать такие действия оправдывая это минимизацией потерь среди мирного населения и отсутствием террористов. Им дан приказ – в случае, несмотря на их противодействие, разворачивания «Антитеррора» - организовать добровольных заложников из числа официальных представителей власти. В случае штурма – они должны быть все уничтожены. Вы за это ответственны. Кроме того, наш министр иностранных дел выдвигает условием для своего участия в международных переговорах отсутствие силового решения вопроса. Это ваша дополнительная поддержка лично от него (смех в зале). Ничего смешного – мы все на передовой, мы все работаем на победу.

- Что если власти пойдут на выполнение требований «говорящих голов»?

- Нам необходимо первыми получить эту информацию. По дороге назад на них будет совершено нападение. Если это сделать не удастся, дайте «говорящим головам» вернуться с переговоров и изолируйте переговорщиков от толпы. В случае невозможности убедить, что это обманный маневр местных властей – обвините в предательстве и уничтожьте одного из них на глазах у других переговорщиков. Сделать это необходимо на повышенных тонах, как бы в эмоциях. Как бы даже случайно. Запомните очень хорошо - о никакой договоренности с местными властями и речи быть не может. Мы с ними будем договариваться, когда они у нас будут в камерах сидеть. И мы договоримся.

Еще вопросы? Нет? Бог в помощь, сынки! Вас готовили годами, вы цвет наших войск – и Родина на вас надеется…».

"ОстроВ"

 

(фотографію сторінки жіночки я скачала ще тоді, коли вбили нашого військового в Криму - тут дуже гарно видно контраст настрою - від ейфорії, бо росіяни їх врятували, до трагедії, бо росіяни вбили її зятя)


Открыть | Комментариев 5

Плач


Моя покійна найстарша тітка - двоюрідна - у чотирнадцять років полізла в глибоку сибірську шахту добувати вугілля. Щоб не вмерти з голоду. Бо її вивезли на Сибір. А перед тим повісили її батька - комуністи. Німці вбили маму, а комуністи - батька. У шахті вона потрапила в аварію, її контузило і вона повністю припинила дорослішати - підлітком, без грудей і без місячних, вона прожила до 21 року. Лише потім процес дорослішання відновився.

Коли їй було 20 років помер Сталін. Вона часто не мала чого їсти - замість їжі підсолювала теплу воду і пила. Вона щодня спускалася в шахту добувати вугілля. Вона жила в шахтарському бараці в Сибіру. Вона лежала на своєму ліжку і плакала за Сталіном. 

Вона ридала навзрид. Вона думала, що без нього пропаде. Що зупиниться робота, світ завмре, що навіть солоної води більше не буде, навіть мороз висохне, навіть барак, у якому вона живе - розвалиться.

Моя тітка так думала ще якийсь час. Зовсім серйозно вона переконувала мою бабусю, що Сталін їх усіх врятував і приніс культуру. Бабуся сперечалася до сліз - ну яку культуру приніс Сталін? За Польщі на бабусиному весіллі випили літру горілки - все село гуділо, що весілля розкішне. Бо горілку пили спеціальними склянками - "наперстками". А після війни горілку стали пити стограмівками, і вже ні літри, ні двох, ні трьох, ні навіть п'яти на весілля не вистачало.

До війни усі ходили у кожухах і сап'янцях, а після війни - у гумаках і куфайках. До війни збиралися вечорами ткати полотно, прясти вовну в хату-читальню, і слухали, як хтось грамотний їм читає  вголос "про Чіпку і про Катерину", а після війни стали збиратися до клуба грати в карти і пити. То яку культуру приніс Сталін? До війни моя тітка вчилася в польській школі, а після війни - полізла в шахту вугіля добувати і вже далеко за двадцять, коли вийшла заміж, мала час закінчити вечірню школу. То яку культуру?

Вже потім в часи перебудови, до моєї тітки раптом дішла страшна правда - її позбавили і батьків, і дитинства, і батьківщини... Але найгірше, чого її позбавили у тій клятій шахті - можливості нороджувати своїх дітей. Десь в ті часи вона стала запеклою ненависницею комунізму.

Але коли мала 20 років, лежала на своєму ліжку в шахтарському бараку і плакала... за Сталіном.

Одній моїй знайомій у фейсбуку пишуть погрози - стоїть у неї обкладина із нецензурщиною про Путіна. Їй пишуть погрози, кажуть - Путін країну врятував, кажуть, російський народ пропаде без Путіна... Кажуть - ми вам культуру принесли, а ви нашого президента ненавидите. Кажуть - без нього нам кришка.

Вона ці епістолярні шедеври виставляє собі на стіночку і народ змагається у тому, щоб якнайпринизливіше назвати путінофілів. А мені що казати - моя тітка за Сталіном плакала.

Пам'ятаю свою незабутню подорож по Росії. Гадаєте, на Галичині і Волині п'ють? А там валяються п'яні на узбіччях доріг. Там зупинишся дорогу запитати - тебе трьохповеховим матом... Там у будній день з гармошкою і горілкою сідають усією сім'єю біля дороги, пиячать і танцюють до упаду. Ну уявіть собі мирну галицьку жінку, яка у будній день біля свого власного непрополеного городу напивається до істерики... Там багатоповерхові будинки без каналізації, з туалетом на дворі, а воду після миття посуду просто на дорогу виливають. Там... думають, що Путін їх врятував і вони нам принесли культуру. Там вагітні жіночки біля ларька збираються увечері, щоб пиво пити...

А винні в усьому - модвіни. Бо вони їздять у електричках і на своїй мові щось собі говорять. А що говорять? Де гарантія, що вони тебе зараз не матюкають і не моляться Сатані, бо вони сектанти.

У Москві, коли ми розмовляли між собою українською, до нас приплив дідок. Він сказав, що ми молдавани, а молдавани ровалили СРСР, бо їх купили американці. Бо американці завжди заздрили тій роскоші життя, яка була в союзі. У Ярославлі нам сказали, що винні в усьому чувахи. Побожний дядечко з Дівєєво сказав, що без сумніву винні "бєси". А дівчина, що за кілька кілометрів під Москвою живе, вважає, що це все через Україну, б ми в них газ крадемо і їхні серіали дивимося. А президент в них супер, всім би мати такого, в нього "сталеві яйця". Тут я хотіла було заперечити, що цього добресного чоловічого органу він взагалі не має з огляду на розмір грудей, відсутність волосся на торсі та жіночий голос - саме так я собі завжди уявляла євнухів.

Але потім подумала про Гітлера - цього маленького страшненького чоловічка жінки і чоловіки завалювали тоннами любовних листів. Жінки дуріли за ним. Він так легко завойовував світ, бо в кожній країні мав повно прихильників. Тільки в Росії під сучасним триколором воювало на стороні Гітлера 800 000 росіян, і батько сучасного російського президента, якщо вірити всяким інтернет-припущенням. Досі на могилі батьків Гітлера завжди  стоять квіти. І жоден агрумент у цій любові не діяв і не діє досі.

І зрештою - моя тітка плакала за Сталіном...


Открыть | Комментариев 15

Про Слов'янськ


Колись Сталін вивіз усю родину моєї бабусі на Сибір. Задля високої ідеї розкуркулення. Куркулі - це значило, що спали на пухових подушках, а не на соломі - гусей на пух вирощували самі, між іншим. Одягалися у ллянні сорочки, вовняні шкарпетки, овечі кожухи, а голови обмотували шерстяними хустками. І все це самі ж і виготовляли. Бо родина моєї бабусі повністю складалася з ремісників.

Потім, коли режим послабшав і їм дозволили пересуватися по СРСР, вся родина переїхала у Слов'янськ - бабусин брат і сестра із сім'ями. Інша сестра із сім'єю опинилася у Макіївці. Чомусь на Західну Україну їм повертатися не дозволяли. Дозволяли тільки іноді, в гості. І не надовго, бо коли засиджувалися, то приходила міліція і перевіряла прописку. Одного разу гості приїхали, коли бабуся збиралася фарбувати хату - синім і жовтим.

- Та ви що? Не можна!!! Посадять!!! - перелякано накричав на бабусю її брат. І вже в хаті, один на один, показав на папірці, як виглядає тризуб, пояснив, що то значить і чому синій та жовтий - це настільки заборонені кольори. Тоді моя бабуся взяла жовту фарбу під пахву та й виміняла її на зелену. А папірець бабусин брат тут-таки спалив. Нікому не довіряв, навіть сестрі.

Їхні діти розмовляли російською. Коли бабуся питалась, чому вони не навчать діток "по-нашому" говорити, вони пояснювали:

- Щоб мали нормальне життя. Ми нормально не жили, то хай хоч вони поживуть.

Нормальне життя не вийшло в жодної дитини. Всі порозлучалися. Один хлопець покінчив життя самогубством. Одна жіночка спилася і померла кілька років тому від раку. Її доньки також поодружувалися, порозлучалися і тепер потихеньку спиваються - в Слов'янску. Мої троюрідні сестри.

Ющенко підвищив пенсії для репресованих - був такий момент. Вони це знають. Розповідали моїй мамі - по секрету, коли навідувалися в гості. Але ніхто, жодна людна не пішла ту пенсію собі оформляти. 

- На мєня потом будут сматрєть как на врага народа - мнє ето нада? І так нармально живьом, - пояснювала мамі її двоюрідна розлучена сестра, єдина, яка не спилася. До нас вона їздить на медичні обсеження і лікуватися. Коли місцеві лікарі залікують до смерті, то вона перед смертю таки приїде до западенців. Українською не вміє говорити взагалі, жодного слова не скаже правильно.

- Ну ти паймі, - каже мамі, - у мєня такоє прошлоє, єщє начну по-украінскі разговарівать... Ето же опасно! І зачєм? Я вєдь русскій человєк, я чюствую ето.

Вчора кинули в інтернет відео, де "русскі" люди в Слов'янську вийшли на проросіський мітинг. Впевнена - мої родичі йшли в перших рядах.

А я чомусь пригадала бабусиного брата, покійного жителя Слов'янська, який з хитрою усмішкою та лукавими бісиками в очах, в другій половині вісімдесятих, малював на папірці тризуб - такий заборонений і такий привабливий. І як поспішно він його спалював. І як затято приховував від своїх дітей таку заборонену і таку привабливу українську мову, знадливу мову своєї юності. Робив це з найкращих міркувань - щоб його діти так само, як і він, не загриміли на Сибір.


Открыть | Комментариев 6

Сповідь


"Бакунин 
Наш истый лик отобразил вполне"

Максимилиан Волошин

 

"Я спрашивал себя также: "Какая польза России в ее завое­ваниях? И если ей покорится полсвета, будет ли она тогда сча­стливее, вольнее, богаче? Будет даже сильнее? И не распадется ли могучее русское царство, и ныне уже столь пространное, почти необъятное, не распадется ли оно наконец, когда еще далее распространит свои пределы? Где последняя цель его расширения? Что принесет оно порабощенным народам заместо похищенной независимости - о свободе, просвещении и народном благоденствия и говорить нечего, - разве только свою национальность, стесненную рабством!

 

Но русская или вернее великороссийская нацио­нальность должна ли и может ли быть национальностью целого мира? Может ли Западная Европа когда-либо сделаться рус­скою языком, душою и сердцем? Могут ли даже все славянские племена сделаться русскими? Позабыть свой язык, которого сама Малороссия не могла еще позабыть, свою литературу, свое родное просвещение, свой теплый дом, одним словом, для того чтобы совершенно потеряться и "слиться в русском море" по выраженью Пушкина? Что приобретут они, что приобретет сама Россия через такое насильственное смешение? Они - то же, что приобрела Белоруссия вследствие долгого подданства у Поль­ши: совершенное истощение и поглупение народа.

 

А Россия? Россия должна будет носить на плечах своих всю тяжесть сей необъятной, многосложной, насильственной централизации. Рос­сия сделается ненавистна всем прочим славянам так, как теперь она ненавистна полякам; будет не освободительницею, а притес­нительницею родной славянской семьи; их врагом против воли, насчет собственного благоденствия и насчет своей собственной свободы, и кончит наконец тем, что, ненавидимая всеми, сама себя возненавидит, не найдя в своих принужденных победах ни­чего кроме мучений и рабства. Убьет славян, убьет и себя! Таков ли должен быть конец едва только что начинающейся славян­ской жизни и славянской истории?"

 

Михаил Бакунин "Исповедь" 

 

Десь у 1840 році написано, а наче сьогодні...

Як там казав Салтиков-Щедрін - збудіть мене через сто років і запитайте, що відбувається в Росії - п'ють і крадуть, відповім. 

 

Я би ще додала - світ завойовують. Мотиви змінюються, але дії залишаються тими самими. 

Ілюстрації Росії тут:

http://fotokor.org/2014/01/07/fotoreportazh-zabroshennyie-horoda-v-rossyy/


Открыть | Комментариев 5

Чудове пророцтво


Мабуть єдиний лозунг СРСР, який мені подобається - МИР, ТРУД, МАЙ. Але щоб він справдився, треба, щоб справдилося до кінця квітня єдине малесеньке пророцтво. Про Путіна.

Я знайшла в мережі це чудове пророцтво. Таке життєрадісне, сповнене оптимізму, надії на мабутнє. Так надіюся, сподіваюся і вірю, що воно збудеться, доки всі всіх не повбивали. 

"... Возле красной стены, на такой же площади мертвого Владимира вынут и закопаютЖивого Владимира приведут и посадят. Был склеп, теперь там тюрьма. И будут там его держать днём привязанным к ложе. 

А ложе то будет и не кровать совсем, а бочка из под нефти, чтобы не мог он на ней лежать, а только сидеть мог. А чтобы не околел он на железе, будут ту бочку газом подогревать, как кастрюлю на плите.

И очередь стоять будет. Смотреть на него. Но не за деньги. Всякий входящий, в сидящего, плевать будет. А узнику будут только хлеб давать, воды давать не будут. Будет он пить вместо воды слюну людскую. А хлеб промакивать солью со лба своего.

Но будут иные люди не только плевать, но и кидать в сидельца часами тяжёлыми. А те из них, что брильянтами украшены, будут больно ранить. И кожу его и душу.
Ведь многих кидающих он знал и из грязи поднял.

И печальна будет судьба тех, кто приехал на дорогой машине и не кинул в живого Владимира часами дорогими...."

Ванга, 1993 г.

Загалом, зі своїм ставленням до пророцтв я оприділилася - в ті, які мені подобаються, я вірю. В ті, які не подобаються - не вірю.


Открыть | Комментариев 12

Мовна проблема


Прочитала тут один дуже вже пропагандистський постик на тему "Крим-Росія" і тут таки знайшла інший - в живому журналі. Тільки авторка цього посту, на відміну від тієї - справжня, пише багато, точно живе в Криму і веде свій блог з 2012 року.

"Скажу сразу - будет грубо и некрасиво. У меня нервы сдали после всей этой грубой и некрасивой истории с Крымом

О языках сегодня говорили дома. В свете новостей о крымско-татарской территориальной автономии. 
-- Ну и что, -- сказали дети, - а нам-то какая разница! Мы с татарами нормально общаемся.
И выяснилось, что после трех лет обучения в школе, где больше половины учеников - крымские татары, у них полное взаимопонимание и даже вполне приличное знание языка.
-- Ну, книжку, конечно, пока сложно читать, но когда они между собой разговаривают - все понятно и разговор поддержать несложно.
Гм!
Это я к тому, что проблемы языка не существует. Ее не может быть для нормального человека. Без претензий на исключительность и комплекса, что все ему должны.
Нормальный человек знает несколько языков. 
Нормальный человек знает язык государства, в котором живет, даже если там, где он живет, на нем разговаривает меньшинство.
Нормальный человек знает или пытается узнать язык любого другого народа, которого много в его местности.
Нормальный человек хоть немного знает английский язык( в поддержку старшего поколения скажу, что после советской школы выучить его практически невозможно, но чуточку - можно попробовать).
Нормальный человек пытается выучить язык той местности, в которую приезжает. 
И никакой возраст, никакая занятость или некоторая неспособность к языкам не могут быть оправданием к тому, чтобы не прочитать инструкцию к лекарству, если ты делаешь это 23 года.

А тот, кто не может, не желает, не пытается и еще и обижается, когда его просят - дурак или дебил.
И Крым населен дураками и дебилами. Не весь, конечно, но по количеству флагов с триколорами вы видите, что дураков - полно.
В Прибалтике полно дебилов, которые за сорок лет своей жизни там, не могут выучить язык даже в обмен на паспорт гражданина ЕС. И готовы вечно пребывать в унизительном статусе "неграждан",лишьы бы не унизиться и язык случайно не выучить.
В любой загранице видите толпы определенной национальности граждан, для которых сказать слово на чужом языке - равносильно унижению, тому, что они поддались, сдались перед "чурками", "немчурой", "ляхами", "хохлами", "пиндосами" итп. 
И вы думаете, что это я дураками и дебилами обзываю культурных наследников Толстого и Достоевского, людей, которые говорили на одном языке и Пушкиным и Чеховым, одной нации с Буниным и Набоковым, теми, для кого великий и могучий является родным языком? 
Нет. Ведь и Толстой, и Пушкин и все прочие знали гораздо больше, чем один свой русский язык и вполне справились бы с инструкцией к лекарству на любом языке.
Потому, что они - нормальные люди. Самодостаточные и с достоинством. Не дураки, и не дебилы.

У них не было такого себе постсоветского синдрома, когда разговаривать на чужом языке - почему-то унизительно, особенно, если это язык страны менее большой, а народа менее многочисленного.Вон только, гражданина Азарова вспомните - вот она, живая иллюстрация. Вы думаете, он настолько неспособный? Нет, он просто унижаться не желает. Русские не сдаются!
Если он перестанет кривляться и постарается реализовать свои интеллектуальные и образовательные способности в своей речи, то он признает, что украинский язык - не фикция, что на нем можно разговаривать и он есть. И Украина есть.
Как есть крымские татары.
Любой другой народ.
Который делает мир многообразным и прекрасным. Когда в национальной разности, но в общности гуманистических принципов, можно делать жизнь лучше.

... и очень жаль, что множество людей, которые говорят с Пушкиным и Толстым на одном языке - дураки и дебилы.
И что я оказалась у них в плену. "

http://algalagan.livejournal.com


Открыть | Комментариев 18

Гомосексуалісти та інші...


Вчора зустрілись із університетським другом. Трішки пиячили, сперечались, обіймались і обговорювали вічні теми. Наприклад, гомосексуалізм.

- Якщо людям добре із представниками власної статі, то чому би ні? Мене обурює сучасне блядство та те все, чим сьогодні так пишаються хлопці і мені здається, що гомосексуалізм - це кращий варінт.

А я от що подумала...

От, наприклад, їжа... Що є головним інстинктом людини? Отримувати задоволення від їжі, чи отримувати життєву енергію? Навіщо людина їсть? Заради того, щоб мати силу жити, чи заради самого задоволення - я їм і мені круто...

Ті люди, які їдять, щоб отримувати задоволення від їжі і вважають це задоволення основною метою харчування, стають дуже товстими і водночас... голодують. Вони постійно відчувають потребу їсти, але не відчувають ситості. Колись, коли я писала трохи про дієти і харчування рекламні статті, мені один дієтолог це пояснювала так: людина може дійсно голодувати. Може важити 120 кілограмів і при цьому голодувати. Наприклад, їй бракує вітаміну С, який є лише в сирих фруктах. Їй бракує цього вітаміну, її організм відчуває цю нестачу, а мозок сприймає це як голод. І людина їсть... котлети, або піцу, або свинячі реберця. Вона з'їдає подвійну порцію свинячих реберець, але нестача вітаміну С в організмі залишається, бо у добре протушкованих свинячих реберцях вітаміну С нема. Тому і голод залишається. Людині здається, що вона дуже мало їсть, адже постійно відчуває голод. І водночас важить 120 кілограмів. Її організм каже їй правду - ця людина голодує. З'ївши звичайний лимон чи сиру цибулину вона могла би задовільнити свій справжній голод. Але задоволення від їжі стоїть на першому місці, тому відчуваючи голод, людина шукає щось, що водночас задовільнить її гурманські смаки.

Про рідини так само - усі люди п'ють, постійно п'ють - каву, чай, синтетичні соки з коробок, але водночас їхній організм відчуває нестачу води. Передчасно пересихає і старіє шкіра, руйнуються клітини, людина відчуває шалену спрагу, знову п'є рідину, йогурт, сік чи коктейль, але спрага продовжується, бо треба взяти звичайної чистої води і напитися. Однак для людини отримувати задоволення - є самоціль, звичайна вода задовільнить потребу організму, але вона не принесе жодного задоволення. Тому обезводнення організму сьогодні - проблема, при тому, що всі дуже багато п'ють.

А тепер подумаємо про секс. Первісний інстинкт, той, що змушує кішку щовесни шукати собі кота, змушує сучку шукати собі кобеля - це інстинк розмноження. Сексуального інстинкту не існує, бо задоволення, яке ми отримуємо від сексу - це те саме задоволення, яке ми отримуємо від їжі. Це подразнення наших нервових закінчень, ерогенних зон.  Так сталося, і так запрограмована кожна жива істота, що задоволення природніх інстинктів приносить насолоду.

Розмови про сексуальний інстинкт - це сьогодні те саме, що розмови про кулінарію. Це розмови про насолоду, яку людина може отримати, задовільняючи свої природні інстинкти. І повинна отримувати, задовільняючи свої природні інстинкти.

Але коли насолода - це самоціль, то виходить так само, як і з їжею. Людина отримує насолоду і залишається голодною, бо інстинкт, який вона мала би задовільнити, не задоволений. Якщо побічний ефект зацикленості на задоволенні від їжі - це ожиріння, то побічний ефект зацикленості на сексуальному задоволенні - це і неперебірливість у сексуальних зв'язках, і гомосексуалізм.

Зараз я напишу те, через що мене вважали лесбіянкою в університеті: кожна людина, абсолютно кожна людина, без винятку, може отримати сексуальне задоволення з будь-ким і будь-чим, бо сексуальне задоволення - це просто подразнення ерогенних зон, не більше. Навіть масаж - це своєрідне сексуальне задоволення. 

А якщо так, то гомосексуалізм - це не що інше, як психічне відхилення через те, що в людини інстинкт продовження роду або відмер, або викривився. Так само і неперебірливість у ліжку - це дві сторони однієї медалі, це дві форми ожріння людини, яка при цьому залишається вічно голодною.

Пам'ятаю, як дієтолог тоді мені сказала:

- Психологічно здорова людина знає, що їй треба їсти і пити, щоб залишатися здоровою надовго. Вона відчуває потребу дихати свіжим повітрям, рухатися, пити чисту воду. Хвора людина не відчуває власни потреб. Вона думає, що їй хочеться котлет, а насправді їй хочеться звичайної чистої води. Вона думає, що їй хочеться кави з вершками, а насправді її організм хоче цитрусовий фреш. Ці психологічні проблеми йдуть з дитинства - може вона голодувала колись, або у сім'ї вважали, що п'ють воду і їдять фрукти лише ті люди, яким не вистачає грошей на м'ясо. Часто - це дитина виросла в неповній сім'ї, і бачила, як мама "заїдає" свої особисті проблеми і також навчилася свої проблеми "заїдати". Люди із ожирінням мають піти спершу до психолога, а потім до дієтолога. 

То чи не можна те саме сказати про людей, із сексуальними проблемами?

Сьогодні всі визнають, що якщо чоловіка збуджують тільки картинки в інтернеті - це психологічна проблема. Але чомусь усі заперечують, що якщо чоловіка збуджують абсолютно усі жінки, або інші чоловіки - це також проблема. Це те саме "заїдання" дитячих травм, тільки не котлетами, а оргазмами.

- Ти розумієш, мала, гомосексуалісти набагато чистіші за сучасних гетеросексуалів, вони розумніші, ввічливіші і я не вважаю, що це зло, - каже мій друг.

- Як ти думаєш, сьогодні просто знайти чоловіка, який хоче дітей? - кажу йому. Я ж шукаю такого і знаю, що це нелеко.

- Ти залети, а там дасця бачити. Але не попереджай про свої наміри, - відповідає.

- Чому?

- Бо сучасні чоловіки цього дуже бояться.

- Чому? Це ж природній інстинкт, - кажу.

- Бо це страшно. 

- Чи можна це вважати психологічною проблемою? - питаю.

- Мабуть можна, - каже.

- А чи може чоловік, який панічно боїться дітей і дуже хоче отримувати сексуальне задоволення, отримати це задоволення з іншою істотою, яка виглядає як жінка, пахне, як жінка, поводиться як жінка, любить оральний секс і гарантовано ніколи не завагітніє.

-  Може, - відповідає.

А тепер припустимо, що основний інстинкт - це не секс, а розмноження, сексуальний інстинкт - похідний від інстинкту розмноження. В силу сімейних, економічних та інших обставин чоловік на даний момент вважає для себе дітей чимось неприпустимим. Може він виріс у неповній сім'ї і мама називала його обузою. Може він досі живе з мамою і не може дітей забезпечити. Може він боїться сім'ї, бо його мама гнобила тата і тепер йому здається - варто одружитися, як він відразу потрапить до жінки під каблук. Боїться, коротше. Гомосексуалісти і бабніки - це найчастіше сини матерів-одиначок. Так само, як ожирілі дівчатка. Це зі статистики. До нього приходить друг, який також боїться. Вони обоє щодня приймають душ і користуються антипреспірантами, тобто якогось різкого запаху чоловічих феромонів нема, значить їх ніщо не відштовхує один від одного. Вони вирішують проексперементувати один з одним, бо інстинкт ромноження дається взнаки і гормони грають. Вони отримують від цього задоволення, але інстикт - не задоволений. Тому вони відчувають голод, і знову, ще раз і ще раз отримують задоволення, але інстинкт всеодно не задоволений...

Це перетворюється на звичку, сексуальне задоволення у них ототожнюється тепер не з жінками, а з чоловіками. Так само, як хворі на ожиріння, звикають їсти складну багатокомпонентну їжу, наприклад, котлети. Вони пробують мати стосунки з жінками, але ці спроби - це те саме, що спроба товстяка перейти з котлет на фрукти. Жінки невдоволені, качають права, хочуть дітей (страшно!), і ці двоє повертаються один до одного. Голод не зникає, бо інстинкт не задоволений.

Вони шукають спосіб синтетично задовільнити інстинкт - сурогатна мати, всиновлені діти... 

І тут зараз прозвучить моя головна крамольна думка: я думаю, що гомосексуалізм, ожиріння, неперебірливість у сексуальних зв'язках - це психічні хвороби, які треба лікувати. Ці психічні хвороби - всього лише наслідок сучасної розвиненої цивілізації, яка орієнтується не на інстинкт, а на задоволення... Їх нема в селах, у бідних країнах, там, де люди або перебувають у єдності з природою, або не мають часу на задоволення, бо їм треба виживати. 

Для підтвердження моєї теорії - на цій фотографії зображений вагітний американець, який виношує свою другу дитину. Це жінка, яка в якомусь там віці стала лесбіянкою, потім вирішила змінити стать, але про всяк випадок залишила собі матку, і врешті, вирішила виносити в тій матці кілька дітей. Народила за допомогою кесаревого розтину. Бо рано чи пізно людина захоче реалізувати той інстинкт, якого вона понад усе боїться. Ціна такого перевтілення - 30 років життя, три безглуздих операції (зі зміни статі, та два кесаревих розтини). Бо люди, які змінюють стать, потім тривалий час п'ють гормональні таблетки, щоб гормональний фон відповідав статі. Ці таблетки руйнують печінку та серцево-судинну систему і зменшують тривалість життя на 20-30 років. Ну і та далі. А тепер мені скажіть - хіба не зробили б добре пластичні хірурги, якби дали цій дівчині років на десять подорослішати, якби почекали, коли в неї прокинеться повноцінний материнський інстинкт, щоб вона змогла стати матір'ю цілком природньо?

А тепер у мене запитання до гомофілів - чи не було би простіше змінити соціальну програму держав, орієнтувати її на укріплення сім'ї, в якій могли би вирости психічно здорові діти, а також вчасно надати психологічну допомогу депресивному підлітку, який розвивається, щоб зберегти цим людям здоров'я і продовжити життя?

І ще одна історія. На шоу Тайри Бенкс прийшло двоє дівчат - дівчина, яка зробила собі операцію зі зміни статі і лесбіянка. Вони дуже здружились, ходили одна за одною назирці. Коли дівчину-хлопця вигнали з проекту, лесбіянка напилася снодійних таблеток і спробувала покінчити життя самогубством... Тобто, наче б то все правильно - хлопець і дівчина закохалися один в одного. Тільки на той час, коли вони зустрілися, хлопцеві відрізали чоловічі статеві органи і він сидів на гормональних таблетках, щоб не обрости щетиною, а дівчина вважала себе лесбіянкою. Чи не було би краще дати можливість обидвом подорослішати, дати їм психологічну підтримку, щоб коли вони зустрінуться, змогли повноцінно насолоджуватися своїм коханням?

Якщо ви запитаєте у гомосексуалістів та транссексуалів, коли вони усвідомили свою сексуальну орієнтацію, вони всі вам будуть відповідати: 11-18 років. Це ж підлітковий вік, той вік, коли діти мають депресії, напади неконтрольованої агресії, коли хлопчаки б'ють вікна і вітрини. Чи можна вважати цей вік адекватним? До двадцяти одного в Америці пива не продають, бо вважають, що така людина не достатньо доросла, щоб пити алкоголь. Але достатньо доросла, щоб вирізати собі власні статеві органи?

- Ти гомофобка, - сказав мені мій друг.

- Я не можу бути гомофобкою, бо я самого факту існування геїв не визнаю. Їх нема. Це не особливий вид людей, це не унікальні істоти, які такими нероджуються. Це особливий вид виховання та розлади психіки, - відповідаю я.


Открыть | Комментариев 76

Американці


Розповідає жінка з Генічеська, у якої я винаймала колись будиночок біля Азовського моря - наші і російські військові разом п'ють чай. Вони, місцеві активістки, підходили питатись у росіських солдатів, чи будуть їх бомбити. Російські солдати знизували плечима і казали - надіємось, що все якось обійдеться. І наші солдати теж надіються, що все якось обійдеться.

Жіночка розлючена - чого та солдатня приперлась у її Генічеськ? Море вже гарне, ще який місяць - можна сезон розпочинати. Вони збудували кімнату над гаражем, та й будиночок у них величенький, і до церкви регулярно гроші носить - якусь там частину від прибутку. І все так добре складалося, а тепер їй зіпсували сезон. Російські солдати засоромлено мовчать. Хтось пробував було сказати, що у Львівському метро замучили бандерівці сотні тисяч людей тільки тут-таки заперечив солдат український - нема у Львові метро. От нема і все. То вас американці закодували - спробував заперечити російський солдат. Але метро у Львові все таки нема - додала жіночка, яка до Львова їздила колись до родини. І американці тут ні до чого.

Все якось обійдеться, - заспокоює російський солдат жіночку. В нього тітка під Києвом. Сам з Воркути.

Жіночка майже схлипує, бо якщо не буде сезону - у неї тільки пенсія. А за пенсію квартиру в Генічеську і будинок біля моря не оплатиш. Донька працює екскурсоводом, а як не буде сезону, то що тоді?

Бо американці все ж винні - міркує жіночка. Все через ту революцію американську. Тільки вбивати будуть не американців, а українських солдатів, тому Путін теж винен. І взагалі - так добре жили, вже й розбудувалися, і кукурудзу ранню посіяли. І соняшникового насіння ще три мішки з минулого року лишилося - продавати і продавати... 

Не хвилюйтеся, якщо прийдуть путінські війська - ваш будиночок біля моря заберуть. Це втішає її український солдат. І головне - смішно усім солдатам, російським теж. А жіночці не смішно. Куди то тікати, міркує? Що там у нас, у Львові, дуже російськомовних б'ють? Бо вона трохи вміє українською, але чи зможе так щодня говорити?

Цього літа я туди не поїду, хоча й люблю Азовське море більше за всі інші моря - в ньому вода як тепле зелене прозоре молоко... Залазиш у воду і бовтаєшся зранку до ночі, і не холодно, і шкіра не пересихає, як у Чорному, і волосся не пересихає. Дуже приємна і що головне - чиста вода. Азовське море називають болотом, бо воно зелене через дуже високий вміст йоду. І тут просто навала комарів, які скупчуються серед дніпровських лиманів, а потім сунуть зграями харчуватися солодкою гарячою кров'ю вгодованих відпочивальників.

Біля Генічеська села - як на малюнках до віршів Шевченка. Мальви велетенські, білені стіни, сині віконниці, україномовні бабусі у ситцевих платтях, суржикомовні дівчатка із відрами абрикос та обдертим лаком на нігтях - на узбіччі дороги... Багато троянд, багато радянських назв та радянських пам'ятників. І заповідник. І ще -  степ...

І сонце сходить за морем...

Бо в усьому винні американці - резюмує жіночка. Вони хочуть керувати світом. Звісно, вона ні разу в житті американця не бачила, але то пусте, бо хто ще може бути винен у цій війні? Звісно, її внучка ходить на майдан і також американців не бачила, але що з того? Вони невидимо проникають у людську свідомість і пожирають мозок. Америці це вигідно. Чим? Вона не знає, але в них все саме так і задумано, бо якби вони цього жаху не задумали, то так і не було б. У Грузії вони війну почали. Їх там, звісно, не було, але вони невидимо проникли у мозок грузинів і тому грузини стали оборонятись, коли російські ввійська увійшли на їхню територію. 

Звісно, вона хотіла б, щоб російські війська пішли додому. Але вони не винні в тому, що тут стоять. У  всьому винні американці. Американці зруйнували її щасливий теплий світ. Але якщо ніхто американців не бачив ні на Майдані, ні в Генічеську, а російські військові були на Майдані і тепер стоять біля Генічеська, то може винні в цьому не американці? Ні, вирішує жіночка, таки американці. Більше нема нікого, хто міг би бути винен у тому, що відбувається. Вони просто мене закодували, тому я думаю, що винні не вони.

Але метро таки у Львові нема, кажу. Метро нема - погоджується жіночка. І я відчуваю у її голосі певний сумнів. 


Открыть | Комментариев 19

Бабусин метод


Колись Сталін мав необережність наcолити моїй бабусі - він вивіз її батьків і всю сім'ю на Сибір. Відтоді моя бабуся так іноді додавала до своїх щоденних молитов побажання - "щоб звєрь здох". Інакше як "звєрь" вона його не називала. Хіба ще антихрист. Про те, що Сталін - це антихрист вона мала дуже серйозні підозри, особливо після того, як усім виписали паспорти з номерами і розстріляли місцевого священника.

Здавалося, кінця краю не буде російському обожнюванню Сталіна. Її власна племінниця, яку також вивезли в Сибір, довго ридала в подушку, коли "звєрь" таки здох. А потім шизофренія розвіялася і всі раптом зауважили, що вони обожнювали маньяка-вбивцю.

Колись війна мала необережність забрати у бабусі чоловіка. Відтоді бабуся зненавиділа війну лютою ненавистю і так, поміж молитвами, бо бабусі більше нічого не лишалося, як молитися - одній з дитиною серед замінованих полів та партизанів - примовляла "щоб війна сама себе з'їла". У результаті зупинила другу світову та сама країна, яка її розпочала.

Мабуть, якщо я скажу, що бабуся розвалила СРСР - "бісівщину" - то я перебільшу... Бо щось дуже довго вона його розвалювала. Але однозначно розвалили СРСР такі, як моя бабуся, і не чим іншим, як силою своїх чи то думок, чи то молитов... Бо здавалося, хто колись зможе зупинити цю масову шизофренію, яку підтримують зброєю, кагебістами та всіма іншими шлаками та відходами тоталітаризму? Здавалося - це так нездоланно, як сьогодні здається нездоланним ця маразматична війна з "фашизмом" та привидами американських військових, за крок до свободи, за крок до ядерної катастрофи...

То я до чого веду - я тепер також так ходжу-ходжу, а потім згадаю про політику і думаю так, як думала моя бабуся в середині минулого століття... Бо мушу зізнатись, після погроз атомною бомбою той карлик кремлівський починає мені здаватися антихристом. І навіть коли я дивлюся відео шизофренічного обожнювання Путіна, я знаю, що колись цей народ прокинеться, стрясе з вій сон і побачить - їхнім президентом був маньяк-вбивця. Вони раптом побачать зруйновані міста Абхазії й Осетії, зруновані просто так, без жодної користі для росіян і для самого карлика, зруйновані, щоб довести кровожерливому закомплексованому Путіну, що він крутий. Побачать Грозний, побачать, що вони наробили у Сирії... Раптом заговорять у ютубі ті, хто вижив після російських безглуздих бомбардувань непотрібних Росії територій, які зараз мертвими містами, чорними вікнами, знесеними дахами та кістками тисяч померлих кричать про страшну жорстокість брехливого кровожерливого кремлівського карлика, який сіє навколо себе війну і розруху.

Війна обов'язково закінчиться.

Бо ненасильство завжди перемагає насильство. Бо любов сильніша за зброю. Бо свобода - це те, чого ніхто не зможе забрати в людини, вільної серцем. Бо ті, хто стоїть сьогодні в Сімферополі зі стрічками та повітряними кульками сильніші за тих, хто зі зброєю. Бо мова, книжки якою палять на своїх площах шалені шовіністи, сильніша за тих, хто її палив і знищував століттями. Вони зникнуть, кануть у небуття, зі своїм алкоголізмом і ненавистю до "жидо-масонів" та "фашисто-бандерівців", а мова - залишиться, поки є люди, що нею розмовляють.

Бо я знаю найважливіше - бабусин метод діє, а кожна масова шизофренія закінчується і помирає той, хто її породив.


Открыть | Комментариев 58

Мій народ


Я навіть не уявляла, що він такий - мій народ... Мені завжди казали - заздрісні, хочуть, щоб в сусіда корова здохла, боягузи... Коли росіяни ввели в Крим війська, я думала - здадуться кримчани, а здадуться, то нехай ідуть до Росії.

А сьогодні дивлюся новини - жодна військова частина не здалась. Жодна. Коли хлопці у військовій формі йшли назустріч пострілам без зброї, співаючи гімн України, і це не у Львові - у Львові завжди готові йти назустріч пострілам - а в Криму, у мене просто відняло мову. Я навіть не уявляла...

Зажди боялася війни. Моя бабуся, яка ухитрилася вижити одна з маленькою дитиною на хуторі в поліському лісі, серед чотирьох армій, серед голодних сексуально-стурбованих партизанів, на лінії фронту, розповідала про війну як про найбільше зло у світі. І я боялась. Починаючи з першого березня - боялась. Навіть ні - починаючи з того дня, коли вперше застосували вогнестрільну зброю на майдані. Мені здавалося - світ руйнується, ті звичні для мене демократичні цінності, згідно з якими найвища цінність суспільства - життя людини і тому влада ніколи, за жодних обставин не може вбивати неозброєних громадян - руйнуються... Мені здалося, що настав кінець мого щасливого мирного світу. Досі я думала, що найгірший ворог людини - у ній самій, це світогляд, це власні страхи і вади... А з того моменту я раптом зрозуміла, що найгірший ворог людини - інша людина.

І мабуть він таки настав - кінець того світу. Кінець світу, в якому живуть жінкуваті чоловіки, не здатні нікого захистити, які найдужче в житті бояться грипу і конфліктів - куди ті жінкуваті хлопці поділися, коли штурмом брали військкомати Кінець світу, коли я боялася війни і трохи зневажала нашу армію - цих прищавих хлопчаків, які в неділю виходили пити пиво і чіплятися до дівчат, а коли до мене чіплялися, я завжди гордо закинувши голову - ігнорувала. Ах що ви, я ж така вся неймовірна, куди тим солдатам до мене!

Кінець світу, в якому мені завжди доводилося виправдовуватися перед росіськими друзями за нашого президента - у них розумний, а у нас - ідіот, за наш кіноматограф - у них знімають, а в нас мелють язиком, за наш менталітет...

Бо тоді я навіть не уявляла, що він такий - мій народ. Неозброєний, неагресивний, але абсолютно сміливий і ніколи не здається... Дух перемагає матерію, як сказала одна грузинсько-російська революціонерка на мітингу проти Путіна. 

Провела кілька безсонних ночей, маю напухлі лімфовузли від перевищеного в десять разів гормону стресу в крові, маю місто, наповнене жалобними свічками і квітами, але щойно подумала - воно того варте. Бо як би я інакше довідалася, що він у мене такий - мій народ. Колись після помаранчевої революції політики нас запевняли, що бути українцем - модно. Сьогодні нікого не доведеться запевняти. Бо я справді пишаюсь. Це просто щось неймовірне - серед фейків та інформаційної війни, серед олігархів та злодіїв, серед політики та політиканства, серед самогубчого фолькльору, серед безглуздого антисемітизму і русофобії, серед пам'ятників автору Червоного терору, серед розвалених заводів, поганої екології, відвертої бідності та корупції, якимось дивом народився, проріс і дозрів цей абсолютно неймовірний народ, який без зброї, співаючи гімн, іде назустріч війні...

дивитись тут:

http://www.youtube.com/watch?v=x0iuOgVLgcY


Открыть | Комментариев 38

Я вірю в ненасильство...


А хтось хіба зміг переплюнути Махатму Ганді в організації революцій? 

"Я вірю в ненасильство. Я виявив, що життя існує серед розрухи і, відповідно, має бути закон вищий, як закон розрухи. Тільки при такому законі суспільство буде побудовано правильно і розумно, і життя стане вартим того, щоб його прожити. І якщо це - закон життя, то ми маємо застосовувати його в щоденному житті. Де би не виникла сварка, де би не протистояв нам опонент, підкори його любов'ю. Стихійно я це запровадив у своє життя. Це не значить, що всі мої проблеми вирішено. Але я виявив, що цей закон любові діє так, як ніколи не діяв закон знищення. В Індії ми бачили наглядну демонстрацію дії цього закону у величезному масштабі. Я не стверджую, що ненасиллям прониклись відразу триста мільйонів людей, але я стверджую, що воно проникло глибше, ніж будь-яка інша ідея і при цьому - за неймовірно короткий термін. Ми не були всі однаковими прихильниками ненасилля; і для переважної більшості ненасилля було питанням політики. Однак наша країна зробила феноменальний крок вперед під захистом ненасилля.

Необхідна дуже напружена підготовка, щоб ненасилля стало частиною менталітету. В щоденному житті це має бути шлях дисципліни (хоча це може комусь не подобатися), як, наприклад, життя солдата. Я погоджуюся з думкою, що поки нема сильної щирої підготовки з боку розуму, одне тільки зовнішнє дотримання буде лише маскою, шкідливою як для самої людини, так і для інших. Ідеальний стан досягається лише тоді, коли розум, тіло і мова знаходиться в гармонії. Не можна сказати, що я не здатен гніватися, але майже в усіх випадка мені вдається контролювати свої емоції.

Який би не був результат, в мені завжди відбувається свідома боротьба за цілеспрямоване і безперервне слідування закону ненасильства. Така боротьба робить людину сильною для подальшої боротьби. 

Ненасильство - це зброя сильних. У слабких це запросто може бути лицемірством. Страх і Любов - протилежні поняття. Любов відчайдушно віддає, не задумуючись про те, що отримує натомість. Любов бореться зі всім світом і з собою, і в кінечному результаті володіє усіма іншими почуттями. Мій щоденний досвід (а також тих, хто зі мною працює) показує, що кожну проблему можна вирішити, якщо ми рішуче налаштовані зробити закон правди і ненасилля законом життя. Правда і ненасилля для мене тотожні поняття. 

Закон любові діє, як діє закон гравітації, незалежно від того, приймаємо ми це чи ні. Так само, як вчений творить чудеса, по-різному застосовуючи закон природи, так і людина, яка застосовує закон любові може творити ще більші чудеса. Сила ненасилля безмежно тонша і чудесніша, ніж матеріальні сили природи, як наприклад, електрика. Закон любові діє так, як діє закон гравітації. Люди, які відкрили для нас закон любові, були значно більшими вченими, ніж будь-хто із сучасних вчених. Тільки дослідження наші ще недостатні, і тому не всі можуть бачити досягнення. 

Така, принаймні, ілюзія (якщо це ілюзія), яка допомагає мені працювати. Чим більше я працюю над цим законом, то більш радості від життя відчуваю, радість в основі нашого всесвіту. Це приносить мені мир і пояснення тих таємниць природи, які я безсилий описати".

Махатма Ганді


Открыть | Комментариев 13

Поствікторіанська доба


Гадаю вона почалася - доба поствікторіанська, коли наш президент більше не президент...

Думаю, по-справжньому демократія тільки сьогодні народилася... Думаю, ніхто вже не піде з майдану... Досі я ставилася байдуже до революції, а щойно приняли ці закони, мала б 5 автівок - сама організувала б колону протесту... Бо якщо хочеш, щоб людина робила щось самовіддано і вперто, незважаючи ні на що - заборони їй це...

Не знаю, де буде наш сьогоднішній президент через місяць, але знаю точно, президентом він більше не буде.


Открыть | Комментариев 80
Назад | Вперед



Содержание страницы

Метки

Календарь
Август
ПнВтСрЧтПтСбВск
 
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
ОБОЗ.ua